Православне Прибужжя

ПЛУГ ТА БОРОНА САМІ НЕ БАГАТІ, А ВЕСЬ СВІТ ГОДУЮТЬ.

Першими, хто почав обробляти землю на в нашому краї - були запорозькі козаки. Коли вільної землі було багато, то одне і те поле більше двох разів не сіяли, а давали землі відпочити. Основним заняттям козаків було скотарство, бо на той час безкраї степи були багаті травами, які виростали вище грудей.

На початку ХІХ століття кожному селу для ведення сільського господарства виділялась окрема ділянка землі - дача. Як правило найближчі поля селяни відводили для постійного випасання худоби, а віддалені - слугували під ріллю або для сінозаготівлі.

Напочатку місце для посіву селяни вибирали самі. Будь-яка земля в межах дачі, яка не була зорана, вважалась вільною. Однак після ріллі і зняття першого врожаю, допоки на полі була стерня, ніхто інший не міг на нього претендувати. Падалицю, а іноді і пропадалицю збирати на такому полі мав право тільки господар. Коли стерня зникала, поле знову ставало нічиїм, і любий охочий міг його обробляти в наступному році.

Поля, які не були засіяні на весні вважались спільним сінокосом, і ніхто не мав право заготовляти сіно раніше за інших. Для цього на сільському зібрані люди обирали один день, коли все село виходило на ранній зорі і починало косити. Скільки одна родина може заготовити, стільки та й забирає. В цьому плані вигравали сім'ї, де було багато хлопців, бо кликати на допомогу або наймати людей з іншого села заборонялось.

В середині ХІХ століття, самовільне зайняття землі було ліквідовано, і тоді кожна окрема ділянка закріплювалась за однією сім'єю. Господар сам вирішував скільки землі зі своєї ділянки виділити під ріллю, а скільки під сінозаготівлю.

Добрива на той час селяни майже не використовували. Щоб відновити родючість землі, треба було дати їй відпочити "взалежі" 4-6 років. Гній як добриво використовували не охоче, бо вважалось, що при великій жарі він пересушує ґрунт.

Кожен господар на свій розсуд сам обирав, коли починати посівну. Якщо не встигнути зробити всі роботи в вологий період, була загроза, що урожай може погоріти під час засухи. В наших краях найчастіше сіяли яру пшениці, озиму рідше; також сіяли жито, овес, просо, гречиху, інколи й кукурудзу.

Для обробки землі під посів селяни використовували: плуг, рало, соху і борону.

Ще з XVIII століття великий український плуг увійшов у загальний вжиток і визнаний найкращим знаряддям для розорювання землі на півдні України. Цікаво що селяни, які переселилися сюди з росії, у ХІХ столітті, спочатку орали землю за звичкою сохою, яка просто ковзала по поверхні, не підкоряючись натисканню рук і найсильнішого працівника. Не маючи успіху, росіяни залишили соху і взялися за великий український плуг.

Український плуг був дерев'яним з залізним наконечником і вирізнявся незвичайно великим розміром. У плуг впрягали для підняти цілини 4 або 5 пар волів, а для розорювання пухкої землі вистачало 3 пари. Під час оранки були зайняті два або три працівники, а саме: один працівник, який керує плугом, і один або два погоничі, зазвичай хлопчики.

В 1840 році на міжнародній виставці в Одесі великий український плуг отримав перше місце, серед англійського, бельгійського, американського та інших плугів.

Рало і соха складались з товстого бруса, по довжині якого кріпились зазвичай 3 або 5 дерев'яних зубців, зроблених з міцних порід дерева, або мали металевий наконечник. Соху використовували для розпушування землі та підняття ґрунту, не перевертаючи його, а в рало впрягали два воли, що залишали по собі борозну і перевертали землю на бік.

Борона у наших предків була двох видів: важка і легка. Перша складалась з дерев'яної основи і мала 36 металевих зубців. Таку борону могли тягнути тільки пара волів. Легку борону могли тягнути навіть люди, бо вона мала дерев'яні зубці і їх кількість могла бути меншою, ніж у важкої борони. Після розсипання зерна, легкою бороною селяни проходили декілька разів вздовж і впоперек, тим самим пригортаючи насіння.

Посівна була завершена і залишалось тільки просити Бога, щоб послав дощ і був багатий урожай.