Духовна фортеця Вознесенська: як невелика громада збудувала храм-окрасу та зупиняла ворога

Бувають храми, які вражають своїми масштабами та помпезністю, а бувають такі, що зігрівають душу з першого погляду. Саме такою духовною перлиною Миколаївщини є храм у місті Вознесенськ. Його історія — це не про великі гроші чи державних спонсорів. Це історія про неймовірну силу згуртованості, віру та велике серце маленької громади.

З самого початку відродження української церкви у Вознесенську було засновано парафію Православної Церкви України (раніше УПЦ-КП). І весь цей довгий, часом непростий, але благословенний шлях громаду очолює її незмінний духовний наставник —

отець Михайло Поселеник.

Храм, збудований любов'ю

Коли громада тільки зародилася, мало хто вірив, що парафіянам вдасться звести власну церкву. Проте віра творить дива. Невеличка, але надзвичайно дружня та міцна громада власними зусиллями, цеглинка за цеглинкою, збудувала затишний храм, який сьогодні став справжньою архітектурною та духовною окрасою Вознесенська.

Попри свої відносно камерні розміри, храм привертає погляди своїми витонченими лініями, золотими банями, що виблискують на сонці, та охайною, квітучою територією навколо. Але головне ховається всередині. Кожен, хто переступає поріг цієї церкви, відзначає особливу атмосферу домашнього тепла. Тут немає чужих — тут кожен почувається частиною однієї великої християнської родини. розписи та ікони тут дихають щирою молитвою.

Церква за межами стін: від Закарпаття до передової

Громада отця Михайла ніколи не обмежувала своє життя лише недільними службами та закритими внутрішніми справами. Вони завжди тримали руку на пульсі життя всієї країни, гостро реагуючи на чужий біль.

• 
  Рука допомоги землякам: Коли Закарпаття потерпало від руйнівних паводків, вознесенська громада однією з перших організувала збір допомоги, доводячи, що для українців немає «далеких» регіонів, коли трапляється біда.

• 
  Ангели-охоронці для АТО: З 2014 року, коли Росія розпочала війну проти України, храм перетворився на міцний волонтерський хаб. Продукти, теплий одяг, ліки, молитва та віра — усе це регулярними вантажами відправлялося на передову для наших воїнів.

Молитва під гуркіт гармат: Вознесенськ — місто-герой

Особливим та найважчим іспитом для громади став початок повномасштабного вторгнення у 2022 році. Вознесенськ опинився на вістрі подій.

Місто прийняло запеклий бій, і завдяки неймовірній мужності захисників та місцевих жителів рашистські колони були зупинені та розгромлені. Вознесенськ не пропустив ворога далі на південь.

У ті страшні дні, коли над містом свистіли снаряди, отець Михайло та його вірні парафіяни не покинули своєї пастви та свого міста. Храм став не просто місцем молитви за перемогу, а справжнім форпостом надії. Тут знаходили розраду ті, хто втратив домівки, тут молилися за життя кожного солдата на блокпостах, звідси координували допомогу та підтримували дух містян.

Сьогодні храм св. рівноапостольної княгині Ольги у Вознесенську — це символ того, що великі справи робляться не великими ресурсами, а великими людьми. Це духовний блокпост, де щодня кується наша спільна Перемога — в молитві, в праці та в безмежній любові до своєї землі.

Якщо ви будете у Вознесенську, обов'язково завітайте до цього затишного храму, щоб відчути його особливу енергетику, поставити свічку за наших захисників та особисто подякувати громаді за їхню невтомну працю.

Мудрість, воля та віра: як княгиня Ольга змінила хід української історії

Сьогодні Православна Церква України вшановує пам'ять Святої рівноапостольної княгині Ольги — першої жінки-правительки нашої держави, яка поєднала в собі залізну політичну волю та глибоку духовну трансформацію. Для української культури вона є символом того, що наша державність від самого початку будувалася на міцному правовому та європейському фундаменті.

Від суворої помсти до великих реформ

Очоливши державу у 945 році після трагічної загибелі чоловіка, князя Ігоря, Ольга постала перед колосальним викликом. Літописна історія про її чотири помсти древлянам демонструє не просто жорсткість епохи, а рішучість лідера, що рятує країну від хаосу та розпаду.

Проте в історію вона увійшла передусім як видатна реформаторка:

• Податкова система: Ольга ліквідувала хаотичне виснажливе «полюддя», запровадивши чіткі фіксовані податки («уроки» та «оброки»).

• Адміністративний устрій: Вона створила погости — перші місцеві адміністративні та судові центри, зміцнивши вертикаль княжої влади.

• Мудра дипломатія: Ольга майже не вела воєн, віддаючи перевагу розбудові міст, внутрішньому спокою та міжнародним договорам.

Цивілізаційний вибір: світло Царгорода

Головним кроком Ольги, який визначив вектор розвитку Східної Європи на століття вперед, стало прийняття християнства.

У 957 році княгиня здійснила блискучий дипломатичний візит до Константинополя, де прийняла хрещення з ім'ям Олена. Це не був просто релігійний жест — це був свідомий цивілізаційний вибір. Ольга інтегрувала Київську державу в європейський культурний простір, піднявши її престиж на тогочасній світовій арені.

Повернувшись до Києва, вона почала зводити перші храми та закладати основи нової духовності, попри те, що її син — князь Святослав Хоробрий — залишився вірним язичницьким традиціям військової дружини.

Спадщина, що випереджає час

Княгиня Ольга відійшла у вічність у 969 році, заповівши поховати себе за християнським обрядом. І хоча за її життя Русь повністю не змінила віру, саме її духовне виховання та мудрість сформували світогляд її внука — Володимира Великого, який у 988 році завершив справу бабці, охрестивши Русь-Україну.

За свій титанічний внесок у поширення віри церква причислила її до лику Рівноапостольних — честі, якої в усій християнській історії удостоїлися лише шість жінок.

Сьогодні, згадуючи княгиню Ольгу, ми вшановуємо тяглість нашої культури, державну мудрість та глибоке коріння нашої ідентичності.

Битва на Ворсклі (1399): крах великої мрії, що не зупинив рух на Південь

Уявіть собі ситуацію: ви збираєте найбільшу армію Східної Європи, заручаєтеся підтримкою Папи Римського, залучаєте найкращих європейських лицарів і плануєте раз і назавжди покінчити з головною загрозою вашого регіону — Золотою Ордою. Ви виходите на поле бою... і зазнаєте нищівної поразки. Більшість ваших генералів загинули, а ваша репутація «непереможного» володаря розлетілася на шматки.

Для багатьох правителів Середньовіччя це став би кінець кар'єри (і життя). Але не для великого князя литовського Вітовта.

Битва на річці Ворсклі 1399 року увійшла в історію як одна з найбільших трагедій литовсько-руського воїнства. Проте вона ж стала унікальним прикладом того, як стратегічний геній може перетворити воєнне фіаско на дипломатичний тріумф і все одно досягти своєї мети — виходу до Чорного моря.

Ва-банк: Як Вітовт збирав «хрестовий похід»

Наприкінці XIV століття Велике Князівство Литовське (до складу якого входила більша частина українських земель) стрімко розширювалося. Вітовт мав грандіозний план: підпорядкувати собі ослаблену внутрішніми міжусобицями Золоту Орду і стати фактичним господарем усієї Східної Європи.

Привід знайшовся швидко. До Вітовта по допомогу звернувся хан Тохтамиш, якого з ординського престолу скинули ставленики могутнього середньоазійського завойовника Тамерлана — хани Тимур-Кутлук та Едигей. Вітовт пообіцяв повернути Тохтамишу владу, а взамін той мав віддати Литовському князівству права на всі руські землі, що колись належали Орді.

Влітку 1399 року під знаменами Вітовта зібралося колосальне європейське військо:

• Литовські загони та дружини руських (українських і білоруських) князів;

• Польські лицарі;

• Важкі німецькі лицарі-тевтонці (недавні запеклі вороги Литви, які тепер пішли в похід під егідою «боротьби з невірними»);

• Воїни з Молдавського князівства;

• Татарські вершники самого Тохтамиша.

Папа Римський Боніфацій IX навіть оголосив цей похід хрестовим, надавши йому статусу священної війни за християнську віру.

Катастрофа на Ворсклі: пастка степовиків

У серпні 1399 року ця величезна закована в залізо армія зустрілася з ординським військом Тимур-Кутлука на річці Ворсклі (неподалік сучасної Полтави).

Вітовт був упевнений у перемозі: його армія мала артилерію та пищалі — новітню вогнепальну зброю, якої не мали татари. Проте європейська самовпевненість зіграла злий жарт.

Ординці використали свою улюблену та перевірену віками тактику — імітацію відступу. Вони заманили важку християнську кінноту в пастку, відрізали її від табору, а потім у тил війську Вітовта вдарили свіжі сили татар під керівництвом еміра Едигея.

Поразка була катастрофічною. Загинули десятки удільних князів (зокрема, герої Куликовської битви Дмитро Боброк-Волинський та Андрій Ольгердович), тисячі воїнів залишилися лежати в степу. Сам Вітовт дивом урятувався, втікши з кількома супутниками через ліси.

Божественна літургія у кафедральному соборі на честь преподобної Параскеви Сербської в Чернівцях

05 Липня 2026

Новини ПЦУ

У п’яту неділю після П’ятидесятниці, 5 липня 2026 року, Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній очолив Божественну літургію у кафедральному соборі на честь преподобної Параскеви Сербської в Чернівцях.

За літургією було звершено чин прославлення у лику святих архієпископа Чернівецького, митрополита Буковини та Далмації Євгенія (Гакмана).

Предстоятелю автокефальної Української Православної Церкви співслужили митрополит Львівський Макарій, митрополит Хмельницький і Шепетівський Симеон, митрополит Львівський і Сокальський Димитрій, митрополит Переяславський і Вишневський Олександр, митрополит Рівненський і Острозький Іларіон, митрополит Білоцерківський Євстратій, титулярний архієпископ Кіцманський Онуфрій, архієпископ Кам’янець-Подільський і Новоушицький Герман, архієпископ Тернопільський і Бучацький Тихон, архієпископ Вишгородський Агапіт, архієпископ Вінницький і Барський Павло, єпископ Житомирський і Овруцький Паїсій, єпископ Рівненський і Сарненський Гавриїл, єпископ Чернівецький і Буковинський Феогност, єпископ Чернігівський і Ніжинський Антоній, єпископ Богуславський Арсеній, єпископ Макарівський Рафаїл, а також місцеве та запрошене духовенство.

Після читання Євангелія Його Блаженство виголосив першосвятительське слово проповіді та возніс особливу молитву до Господа за нашу Батьківщину, яка переживає час важких випробувань і небезпеки.

Під час відправи лунали молитовні прохання за воїнів, які захищають Україну, за владу і народ, а також за спокій душ усіх полеглих оборонців Батьківщини і мирних жителів, які загинули під час війни.

Згодом Митрополит Епіфаній ще раз звернувся до присутніх зі словом, привітав громаду з історичною подією – прославленням у лику святих визначного буковинського архіпастиря, а також відзначив церковними нагородами духовенство і благодійників єпархії.

У відповідь єпископ Чернівецький і Буковинський Феогност виголосив подячне слово. Святкове богослужіння завершилося урочистим многоліттям.

 

Пресслужба Київської Митрополії
Української Православної Церкви (ПЦУ)

Литовський титан на берегах Бугу: як князь Вітовт сунув Європу на Південь

Сьогодні, стоячи на берегах Південного Бугу чи Інгулу в межах Миколаєва, ми звикли думати про ці землі як про історичний Південь України. Але наприкінці XIV століття тут пролягав зовсім інший кордон — це був крайній південно-східний рубіж Великого князівства Литовського (ВКЛ). Держави, яка в часи свого розквіту простягалася від Балтійського до Чорного моря.

Постаттю, яка залізом, дипломатією та стратегічним генієм розсунула межі європейської цивілізації аж до причорноморських степів, був великий князь Вітовт (Vytautas).

Стратегія «Від моря до моря»: навіщо Литві Миколаївські степи?

Князь Вітовт був правителем глобального масштабу. Отримавши владу над ВКЛ, він зрозумів: щоб держава стала наддержавою, їй потрібні виходи до морів та контроль над головними торговельними артеріями. На півдні такою артерією був великий водний шлях по Дніпру та Південному Бугу.

Скориставшись тим, що Золота Орда після нищівних ударів середньоазійського завойовника Тамерлана тріщала по швах, Вітовт розпочав грандіозну експансію на південь. Його метою було не просто здійснити військовий рейд і повернутися назад, а назавжди закріпити ці землі за собою.

Наприкінці XIV століття литовські полки, у складі яких пліч-о-пліч йшли литовські лицарі та українські (руські) дружини з Волині, Поділля та Київщини, увійшли в межиріччя Бугу та Інгулу. Кочові татарські орди були змушені відступити за Перекоп або визнати зверхність Вітовта.

25 червня 1992 року, у Києві відбувся Всеукраїнський Помісний Об’єднавчий Собор, який утворив Українську Православну Церкву Київського Патріархату. 

Під час Собору відбулося об’єднання Української Православної Церкви на чолі з митрополитом Київським і всієї України Філаретом (Денисенком) та Української Автокефальної Православної Церкви на чолі з Патріархом Київським і всієї України Мстиславом (Скрипником).

Першим Патріархом об’єднаної Церкви став Святійший Мстислав (Скрипник), а митрополита Філарета було обрано Заступником Патріарха Київського і всієї Руси-України.

Собор утворив Священний Синод Української Православної Церкви Київського Патріархату та Вищу Церковну Раду. Також було скасовано антиканонічне приєднання Київської митрополії до Московського патріархату 1686 року та засуджено незаконні рішення Архієрейського Собору РПЦ від 11 червня 1992 року про «позбавлення сану» Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Філарета та єпископа Почаївського Якова (Панчука).

На Соборі були присутні всі архієреї, представники духовенства та мирян, православних братств і духовних місій УАПЦ, частина архієреїв, духовенство та миряни УПЦ, а також члени Комітету порятунку українського православ’я.

https://www.facebook.com/share/g/1E4YGgZb77/

Слово про основний закон і його незмінність 

(до 30-річчя ухвалення Конституції України)

Як я люблю Закон Твій! Роздумую на д ним цілий день.

Заповіддю Своєю Ти зробив мене мудрішим від ворогів моїх, бо вона навіки зі мною (Пс. 118: 97, 98)

Ненавиджу двоєдушних людей, а Закон Твій люблю.

Ти – сховище моє й щит; на сховище Твоє сподіваюся.

Відступіться від мене,злодії, і я буду дотримуватися заповідей Бога мого. (Пс. 118: 113-115)

Цьогоріч Україна відзначає 30-ліття ухвалення Основного Закону – Конституції, хоч перша у світі Конституція Пилипа Орлика була ухвалена у 1710 році.

Однак, на жаль, ми часто ігноруємо сам термін „конституція”, що походить від латинського терміну „constanta” – постійний, сталий; або дієслова „constituere” – встановлювати, засновувати.

Ідея конституції як незмінного основного закону зі зміною правителів запроваджувалась гетьманом Пилипом Орликом за аналогією із незмінністю Закону Божого, тобто ґрунтувалась на християнському світогляді.

Проте ми бачимо навіть в сучасній українській історії, що кожен неадекватний президент рішуче намагався порушувати принцип сталості, незмінності Основного Закону, подібно, як і революціонери моралі постійно намагаються підмінювати, змінювати поняття. І такі дії завжди впроваджують обманом, обіцяючи нові суспільні блага, їх зростання і примноження, але наслідки завжди протилежні, бо провадять до деградації особи, нації, суспільства, держави.

Сьогодні зневаження Конституції називають паузою, практично діючи в тому ж обманному форматі і здобуваючи такі ж сумні результати в суспільному вимірі.

В час, коли гинуть кращі сини і доньки української держави, в нас, тим паче у час війни, просувають нові ідеології винародовлення, нові культури смерті, і всупереч діючої конституції намагаються прирівняти Богом встановлений союз чоловіка і жінки, що покликаний до звершення першого Божого благословення для людей – „плодіться і розмножуйтесь, і наповнюйте землю, оволодійте нею” (Буття 1: 28) – сім’ю до різних партнерств, що осуджуються Богом. В той самий час, коли українська Конституція наголошує на цінності людини, - „її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю” (ст. 3 Конституції) – ми бачимо нехтування цінністю ненародженої людини, нехтування цінністю захисника-добровольця, що за умовами, термінами служби та винагородою залишаються упослідженими, а корупція на крові Героїв замовчується, нехтування заслугами тих відважних бойових команлирів, що в перші години повномасштабного нападу взяли на себе відповідальність та організували відсіч ворога, а нині вже котрий рік переслідуються в судовому порядку за надуманими приводами. І в той же час корупціонери вишого ешелону влади, колаборанти, в тому числі в рясах, спокійно виходять з-за грат під заставу. Підозрювані в корупції використовують іншие громадянство всупереч Конституції, щоби втекти і уникнути відповідальності і в той же час батька малолітніх українських громадян намагаються продати ворогу тілки за те, що він діяльно працює на нашу перемогу. Все це звичайно порушує діючу Конституцію – „усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах” (ст. 21 Конституції).

Так, всі ці факти можуть призвести до зневіри людину, але Христос нас закликає – „Пізнайте правду, і Правда вас вільними зробить” (Івана 8: 32). Саме дослідження особою правдивого стану своєї душі призводить до щирого навернення та спасіння силою Божою, а дослідження проблем спільноти, суспільства, держави дозволяє знайти шляхи розвитку, долання негараздів, здобуття перемоги.

Світлої пам’яті перший Патріярх Київський Мстислав казав, що Євангеліє, Закон Божий є найкращою конституцією.

Що ж робити нам, християнам, в умовах морального релятивізму, постійного нехтування людською гідністю у страшних умовах війни?

Апостол Павло в посланні до ефесян дає нам слушні поради – зміцнюватися Господом і могутністю сили Його, зодягнутися у повну зброю Божу, щоб ми могли чинити опір у день злий і вистояти (Еф.: 11-13).

Отож, ми, християни, бажаючи втримати контституціїні основи здорового глузду в суспільному житті, покликані – підперізауватися істиною, зодягатися у праведність, бути готовити звіщати Євангеліє (Добру Новину) миру, покликані захищатися вірою. Як щитом від стріл лукавого, і використовувати для перемоги та захисту Божого Права в українському законодавстві як шолом спасіння і меч Духа – Слово Боже (Еф. 6: 14-17).

В усіх сумнівах, звертаючись до авторитету Бога і Його Слова, ми зможемо не тільки здолати персональні проблеми духовного вдосконалення, але і власними ділами віри, власним прилкадом і діяльною співучастю зможемо отримати перемогу над ворогами наших душ, нашого народу, Церкви і держави силою Ісуса Христа – Переможця смерти і тління, щоби вдячно підносити Спасителю славу і хвалу навіки віків.

Творім доьро, бо це є вираз віри,

Коли нам прикро, сумно, а чи лінь,

Черпаймо у молитві стан довіри,

Бо Бог спасає. А не лук чи кінь.

Коли ми вражені, чи зраджені, чи ситі –

Творім добро для себе, для своїх,

І коли прагнемо з гріха омитись, -

Творім добро для ближніх і для всіх.

Навіть традиція спогадування мертвих

Поєднана із творенням добра.

Любі, добро не є підлеглим смерті.

Не пам’ятник, а чин долає зло.

Долання ворога – те ж творення добра,

Бо ми не прагнемо чуже вхопити,

А захищаєм все, що дороге,

Щоби безпечно й вдячно в світі жити!

19.06.2026 р.Б., Запоріжжя, 9:34

† Борис, благодаттю Божою єпископ Херсонський і Каховський, керуючий Таврійською єпархією, бригадний капелан