Сьогодні Церква молитовно вшановує пам'ять Усікновення чесної глави святого Івана Хрестителя — пророка, чиє життя і мученицька смерть стали непохитним свідченням того, що правда не перестає бути правдою лише тому, комусь боляче або незручно її чути.

Сміливість говорити правду

Іван Хреститель відкрито викривав царя Ірода за порушення Божого закону через незаконне співжиття з дружиною свого брата. Пророк не керувався бажанням посваритися чи принизити людину — він захищав моральний лад, розуміючи, що мовчання перед обличчям очевидного зла означає розділити відповідальність за нього.

• Ціна за принциповість: За свою прямоту пророк опинився у в'язниці.

• Слабість влади: Життя святого обірвалося через слабкість царя, який піддався лестощам, винній одурманені та страху перед людським осудом під час бенкету.

• Іродіадина помста: За намовою злої цариці та її дочки Саломії Ірод наказав стратити того, чиї слова тримали його совість у напрузі.

Внутрішня свобода проти рабства пристрастей

Ця євангельська подія демонструє глибокий парадокс: Іван Хреститель за ґратами залишався абсолютно вільним перед Богом і власним сумлінням, тоді як Ірод на розкішному троні був жалюгідним рабом власних пристрастей, марнославства та чужих думок. Реальна влада належала не озброєному цареві, а беззбройному в'язню, бо на його боці була істина.

Духовний сенс встановленого посту

Строгий піст, який Церква встановлює на день Усікновення, є чимось більшим за звичайне обмеження в їжі. Це заклик до:

• Духовної тверезості та пильності.

• Щирої молитви та переосмислення власних вчинків.

• Уникнення духовного «Іродового бенкету», де втрачається орієнтир між добром і гріхом.

Святий Іване Хрестителю, моли Бога за нас, щоб ми ніколи не підлаштовували вічні Божі істини під зручні обставини і мали відвагу залишатися вірними світлу навіть у найгустішій темряві.

Послання з нагоди 35-річчя відновлення незалежності України

„Пізнайте правду, і Правда вас вільними зробить” (Ів. 8:32)

35-річчя відновлення незалежності нашої держави, що триває в умовах війни з одвічним північним ворогом України, заставляє нас знову і знову замислитися над суттю і цінністю буття вільними особами, вільними людьми, вільною спільнотою, вільним народом, вільною державою, вільною Церквою.

Із поданої євангелистом Іваном прямої мови Христа ми покликані усвідомити, що основою і передумовою свободи є правда, а вільними у Христі нас чинить Правда Божа.

Ті герої, котрі задовго до нашого покоління змагали за нашу спільну незалежність, зокрема і син священника Степан Бандера, якого так ненавидять наші вороги та воріженьки, наголошував, що любити Україну потрібно до глибини власної кишені. На жаль сьогодні ми бачимо, що одні донатять останнє на українське військо, для української перемоги, а тисячі вже віддали життя та здоров’я, в той час як інші устами патріоти, а ділами злодії, злочинці, корупціонери, - тобто фактично вбивці і мародери в час війни. Одні не спасували від небезпек та дискомфорту і добровільно взялись до захисту держави, ставши фактично заручниками чи юридичними рабами системи, і не мають зміни грошового забезпечення від початку великої війни ані персональної заміни, ротації, а інші тікають, у кордонних ріках тонуть, звинувачують усіх, в тому числі захисників, і за гроші готові провокувати та поширювати всяку неправду, лиш би не виконувати такий самий обов’язок, який тисячі інших добровільно тягнуть на своїх плечах вже п’ятий рік…

„Немає більшої любові, як хто душу свою кладе за друзів своїх”, - нагадує нам Христос у євангелії від Івана (Ів. 15:13)

„Душу й тіло ми положим за нашу свободу” – співаємо ми у нашому славні – „Ще не вмерла”.

Проте насправді одні героїчно віддають життя і здоров’я, а інші продають душу нечистому, думаючи що награбованим в час війни забезпечать існування свого тіла і своїх потомків до н-го покоління.

Але Бог осміяним бути не може – бо що людина посіє, те і пожне, - говорить апостол Павло (Галатів 6:7).

„Ті, що зі сльозами сіють, з радісними піснями будуть жати” (Пс. 125:5)

Відзначення чергового ювілею незалежності в час екзистенційної боротьби за право на існування цілого народу в рамках своєї держави спрямовує нас думками до стану Давида, шо зазнавав переслідувань від здавалось би своїх, однак владолюбних співгромадян. І відома історія визволення його силою Бога Живого надихає і нас, незважаючи на складні зовнішні і внутрішні обставини вірити в перемогу Правди і Добра і працювати для такої мети.

Такі складні обставини знову показують нам правоту віри наших поетів, що життєствердно заявили  - „лиш боротись значить жить!” (Іван Франко, 1883)

Справедлива боротьба ґрунтується на правді і справедливості з одної сторони та на любові до ближніх і, звичайно, до Бога, як джерела Любові, - з іншої сторони.

Адже нерозважне апелювання виключно до правди і справедливості призводить до зловживань, коли Конституцію ставлять на паузу, а представники влади у змаганні за мобілізаційний ресурс не довіряють навіть своїм же документам, зневажаючи в такий спосіб і ветеранів, і інвалідів, і інших осіб або ж запроваджуючи абсурдні процедури та різночитання законодавства, що призводить до ігнорування базових прав найбільш вразливих наших співгромадян, що потребують опіки найрідніших.

Невміння чи небажання на п’ятий рік великої війни налаштувати суспільство на безперервну боротьбу за незалежність, враховуючи природні стани втоми та виснаження – з одної сторони, та потребу постійного формування резерву – з іншої сторони – призводить до поляризації українського суспільства. Ми в такий спосіб забуваємо ті базові речі, про які десятками років молились наші попередники – „в єдності сила народу, Боже, нам єдність подай!”

Єдність народу ґрунтується на спільних цінностях, спільному стратегічному баченні і спільній філософії народного і державного розвитку, чого неможливо досягти без дискусій та взаємоповаги. Проте часто в нашій державі часу війни виникає відчуття кастового поділу, коли для наближених – вседозволеність, а для всіх інших, і, зокрема, опонентів, - закон. І навіть реалізація цього принципу зводиться до відвертого беззаконня, коли замість змагального судового процесу до громадян України застосовують позасудовий механізм санкцій.

Отож наявність як зовнішніх, так і внутрішніх проблем повинна спонукати нас, християн, до насамперед внутрішньої боротьби, як рівно ж і до творення справ віри, добра, справедливості і любови.

Пам’ятаймо, що фундаментом незалежності держави і розвитку та добробуту народу є Божі заповіді, наріжною з яких в питаннях національних залишається заповідь шанування батька та матері, щоб добре нам було і довго ми жили на землі (Вихід 20:12). 

Ця заповідь стосується і Батьківщини, і материнської мови, і тисячолітньої української культури, як рівно ж і автокефалії Православної Церкви в Україні. Пам’ять поколінь наших Героїв і цвіту нації, що заяснів впродовж минулого не тільки на теренах нашого культурного простору, але і по всьому світу повинна спонукати нас сьогодні до особливої відповідальності перед нашими нащадками – відповідальності за передання і держави, і депозиту віри в Триєдиного Бога і пласту української культури та традиції, що живе і оновлюється у нових умовах.

Найважливішим у боротьбі є не стільки збереження територіального простору, як збереження нашої ідентичності, що ґрунтується на цінностях і пам’яті народного спротиву злу і творення спільного блага. І ця передавана з покоління в покоління здатність до виживання і творчого розвитку, до плекання віри і культури повинна стати справжнім спадком нашого національного поступу. А здійснити все це добре і надихаюче, зберегти від руйнування можна тільки заручившись силою Всемогутнього Бога і Творця, Котрий надихнув прот. Володимира Ярему (з 1993 р. Патріярха Димитрія) з однодумцями в далекому 1989 році на Преображення Господнє у Львові в умовах тиранічної совєтської імперії проголосити третє у ХХ столітті відродження автокефалії Українського Православ’я, а вже через два роки у 19991 році, 35 років тому цей же Господь дав такий розум нашим супостатам, що на Преображення почали путч і призвели до преображення нашого народу та проголошення Незалежності України.

Вірмо, що і нині Христос, Котрий став переможцем смерти і тління, за молитвами Преблагословенної Своєї Матері Діви Богородиці і всіх святих українського народу дарує нам перемогу над ворогами нашої Церкви і української держави за словами псалмоспівця Давида - „Визволи мене від ворогів моїх, Боже мій, захисти мене від тих, хто підноситься проти мене” (Пс. 58:2)

Працюймо, борімося і молімося словами першого Патріярха Київського і всієї України Мстислава (Скрипник) – З’єднай нас усіх в мирі і любові до своєї Батьківщини, один з одним, згуртуй нас в єдину Вселенську християнську сім’ю, і єдину Помісну Українську Православну Церкву, щоб усі люди, як брати у нашій вільні і квітучій Батьківщині славили величне Ім’я Твоє завжди, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Благословення Всемогутнього Бога у Тройці Святій Єдиного нехай перебуває з українським народом, українським воїнством та українською владою нині, повсякчас і навіки!

† Борис, благодаттю Божою єпископ Херсонський і Каховський, керуючий Таврійською єпархією Православної Церкви України

            Бугогардівська паланка

була найбільшою серед усіх паланок Запорозької Січі. Вона охоплювала межиріччя Дністра, Південного Бугу, Інгулу та Інгульця — тобто більшу частину сучасної Миколаївської області, а також суміжні території сусідніх регіонів.

Управління цим велетенським краєм здійснювалося за чіткими козацькими традиціями:

Паланкова старшина: На чолі стояв полковник, якого обирали на Січі. Разом із писарем, осавулом та хорунжим він керував військом, збором податків та судовими справами.

Прикордонна служба: Вздовж межі з османськими володіннями та Річчю Посполитою козаки утримували систему спостережних веж (фігур), бекетів та редутів. Інформація про пересування татарських загонів передавалася за лічені хвилини за допомогою світлових сигналів.

Запорозький Ґард: Військовий форпост та торговий хаб

Адміністративним центром паланки було урочище Ґард — місце, де Південний Буг прорізає гранітний щит у районі сучасного Південоукраїнськ та села Богданівка.

Вибір цього місця був геніальним з усіх точок зору:

Природна неприступність: Скелясті каньйони, пороги та острови (Великий, Малий, Подорожній) утворювали природну фортецю, яку легко було обороняти.

Промисловий центр: Назва «ґард» походить від кам'яно-лозяних споруд для вилову риби. Рибні заводи Ґарду заготовляли тонни цінного товару, який розвозився по всій Україні та за її межі.

Митниця та переправа: У Ґарді діяла стратегічна поромна переправа. Тут козаки контролювали міжнародні торговельні шляхи, збирали мито та регулювали купецькі каравани.

У самому Ґарді постійно дислокувався козацький гарнізон (від кількох сотень до кількох тисяч бійців під час загрози), працювала похідна церква 

(Церква у Бернашівці – переносний козацький храм – один з небагатьох, а може і єдиний що зберігся. Дослідники стверджують що цей храм був перевезений після руйнування Січі запорожцями-втікачами. унікальний він ще й тим, що стоїть він над Дністром.)

35 років тому наша країна зробила свій найважливіший історичний вибір — обрала свободу, гідність та власну долю. Ті серпневі події після провалу москоського заколоту стали точкою неповернення, коли прагнення народу та рішучість у Верховній Раді остаточно розірвали кайдани тоталітарного минулого і повернули Україну до її природного європейського дому.

Шлях відновлення держави дійсно був непростим. Довелося розбудовувати власну інституційну незалежність практично з нуля, долати імперську спадщину в економіці, науці та культурі, витравлювати нав’язані десятиліттями комплекси та стереотипи. Ми вчилися на власних помилках, зростали, міцніли, але головне — ніколи не звертали з обраного шляху.

Сьогодні імперія робить розпачливі й криваві спроби зупинити цей рух, адже без України її міф про "велич" остаточно розсипається на порох. Але час розставив усе на свої місця: замість підкорення ворог отримав незламну націю, яка захищає свій дім і надихає весь вільний світ.

З 35-ю річницею відновлення Незалежності України! Дякуємо кожному захиснику та захисниці, завдяки яким над нашими містами майорить синьо-жовтий прапор. Шануємо пам'ять тих, хто віддав життя за нашу свободу, і щодня працюємо на спільну Перемогу.

Слава Україні! Героям Слава!

ГО ''Миколаївщина за ПЦУ ''

Найперше, нагадаємо, з якою метою ми отримуємо благословення та освячуємо у храмах фрукти, овочі, трави чи квіти, предмети вжитку. Не тому, що вони після цього набувають якоїсь надприродної, магічної сили, стають своєрідними талісманами чи оберегами – а заради самої людини. По суті, об’єктом Божого благословення (яке закликається священнослужителем через молитву) є не стільки конкретні плоди чи предмети, як сама людина, яка їх виростила з милості Божої та принесла на освячення. Тому і звершується окроплення святою водою певних речей, які є важливими в життєдіяльності людини, щоби в її життя, дії, думки та помисли сходило Боже благословення.

Що далі робити з освяченими речами? Найкраще – використовувати їх на користь і благо. Якщо мова йде про освячені фрукти чи плоди, то ними можна пригостити знайомих, сусідів, потребуючих. Освячену воду можна вживати для оздоровлення душі і тіла, особливо, якщо мова йде про агіасму (воду, освячену на Богоявлення). Вона дійсно може довго зберігатися, відомо безліч прикладів її особливого цілющого впливу на здоров’я душі і тіла людини. Але зцілює не сама вода – Господь благоволить і творить чудеса за вірою нашою, зокрема, і через освячену воду. Коли вона за природнім ходом речей стане непридатною для вживання, нею можна полити квіти чи дерева в саду. 

Запашні букетики трав і квітів, які ми освячуємо зазвичай у серпні під час Господніх свят, які народна традиція іменує «Спасами», можуть зберігатися в помешканні, зокрема, біля ікон. Висушене різнотрав’я чи зілля можна використати для заварювання корисних трав’яних напоїв, чаїв або під час купання немовлят, приготування ванн. Якщо ж трави з часом вам стануть непотрібними, то не буде гріхом їх утилізувати відповідним чином.

Церковні приписи щодо освячених речей, які за своїми фізичними властивостями вже стали непридатними до вживання, встановлюють, що такі речі можна з належною повагою спалити, закопати в чистому місці, воду - вилити в таке місце. Тобто не можна викидати такі речі в сміття, виливати в каналізацію, але можна закопати залишки біля дерева чи куща, на городі, край поля, воду - вилити до вазону чи квітника. 

Є багато забобонів про те, що нібито не можна викидати освячене зілля. Їх можна пояснити благоговійним та шанобливим ставленням до освяченого. Водночас треба розумно ставитись до реальних речей: ми з вами живемо в матеріальному, тимчасовому світі, а тому все тлінне та сотворене на цій землі має певні фізичні властивості. Тому цілком природнім є те, що з часом або під впливом різноманітних факторів навіть освячені предмети можуть псуватися, в’янути, розбиватися тощо. Тож подякуймо Господу за те, що Він дав нам цю певну річ чи поживу на нашу користь і втіху, і вчинімо з нею розумно й природно.

Не варто нагромаджувати у своїх оселях те, що вам вже непотрібне, що зіпсулося. Це можна, якщо є така можливість, спалити, закопати в землю. А зламані натільні хрестики, розбиті ікони, воскові залишки свічок, релігійну літературу тощо можна принести до храму, священнослужителі знають, що з такими речами робити.

Шануймо святині Божі – і Господь через них нас благословить заради любові, яку ми у такий спосіб виявляємо до Нього.

#Церква_з_тобою

     

"  Дике Поле" чи козацький дім? 

Тривалий час імперський та радянський міфи переконували, що до кінця XVIII століття південні степи України були абсолютно безлюдним "Диким Полем", а життя сюди принесли лише заснування нових міст та царські укази. Проте історичні джерела та археологічні знахідки свідчать про протилежне: задовго до цього тут кипіло господарське, військове та торговельне життя, розбудоване українськими козаками.

Саме козаки стали тими першопрохідцями, які перетворили суворий степ Миколаївщини на освоєний та залюднений край.

 Поява козаків у межиріччі Дністра, Південного Бугу та Інгулу фіксується ще у XV–XVI століттях. Спочатку це були сезонні походи для рибальства, мисливства та видобутку солі. Згодом козаки почали створювати постійні укріплені пункти, сторожові бекети та редути для контролю над річковими переправами та спостереження за пересуванням татарських загонів.

Південний Буг (запорожці називали його просто Бог) слугував природним кордоном та головною транспортною артерією. Вздовж нього формувався унікальний прикордонний уклад життя, де поєднувалися військова служба та активна торгівля з сусідніми державами.

Головним осередком залюднення Миколаївщини став козацький зимовник. Це було не просто тимчасове житло, а повноцінне фермерське господарство.

На відміну від кріпосницьких маєтків, зимовники базувалися на вільній праці та приватній ініціативі. У зимовниках козаки та посполиті (селяни):

• Розводили велику рогату худобу, овець та вирощували витривалих степових коней;
  
  
• Займалися землеробством, засіваючи пшеницю та жито;
  
  
• Організовували рибні заводи (ґарди) на порогах Південного Бугу;
  
  
• Займалися бджільництвом, мисливством та ремеслами.
  
  

До середини XVIII століття на території сучасної Миколаївської області існували сотні таких зимовників. Вони створювали міцну економічну базу для всього Запорожжя.

Найкращим доказом козацького освоєння краю є сучасна карта Миколаївської області. Десятки населених пунктів, які ми знаємо сьогодні, починали свою історію саме як козацькі зимовники або військові пости:

• Соколи → Вознесенськ: Велике козацьке поселення з поромною переправою через Південний Буг.
  
  
• Федорівка → Нова Одеса: Заснована як козацький зимовник, пізніше — станиця Бузького козацького війська.
  
  
• Вітовка → Корабельний район Миколаєва: Давня козацька переправа та стоянка в гирлі Інгулу та Бугу.
  
  
• Врадіївка, Криве Озеро, Доманівка, Березнегувате, Новий Буг: Усі ці райцентри та селища виросли з козацьких зимовників та слобід XVIII століття.

 Козацька колонізація Миколаївщини мала не лише економічне, а й глибше ментальне значення. Запорожці заклали традиції вільного господарювання, самоврядування та стійкості, які сформували характер місцевого населення на століття вперед.

 Південна Україна не була «подарована» чи «відкрита з нуля» — вона була полита пітом і кров'ю українських козаків, які перетворили Степове Причорномор'я на невід'ємну частину України.

ДО ХРАМУ, АЛЕ ВІД ЦЕРКВИ? РЕЛІГІЙНЕ ВИХОВАННЯ ДИТИНИ – ШЛЯХ ДО БОГА, А НЕ НАВПАКИ

«Облиште дітей і не забороняйте їм приходитидо Мене,

бо таких є Царство Небесне» (Мф. 19:14).

У невеличкому сільському храмі служиться Божественна Літургія. Парафіяни зосередженно моляться, читається Євангеліє. Двері храму відчиняються і входить жінка з двома діточками. Одного, ще зовсім маленького, вона тримає на руках, другий, років чотирьох, постоявши хвильку починає ходити по храму, сам з собою розмовляючи. Менший син на руках мами починає крутитись, плакати. Зосередженість під час молитви в храмі зникає, вся увага вірян звернена на маму й дітей. Хтось робить їй зауваження, просячи вийти в притвор, поки священик каже проповідь. Жінці стає прикро, адже вона та діти ні в чому не винні. Чому її виганяють із церкви? Невидима напруга дедалі зростає...

Виноситься чаша. Мама підносить до Причастя немовля. Дитина від­вертається, викручується й плаче. Жінка притискає ноги, прислужник тримає дитину за руки, а священик з третього чи четвертого разу, проявляючи неабияку спритність, причащає. На устах у матері з’являється щаслива посмішка, дитина далі продовжує кричати й битись на руках.

Ось дитина трохи старша. Неділя. Ранок. Мама будить рано-вранці Іванка: «Вставай, синочку, час на Службу Божу, а потім ще й недільна школа». Іванко, ледь розплющуючи очі, слізно просить: «Можна, я не піду? Цілий тиждень вставав уранці до школи...» Погляд мами стає суворішим і на цьому мова припиняється: вона тягне напівсонного сина до храму. На Літургії хлопча дрімає, спершись об стіну, на заняттях недільної школи одержує двійку. Повернувшись додому, мама забороняє синові гуляти, бо не вивчив домашнє завдання з недільної школи, а на завтра ще робити математику й англійську. «Коли цьому буде край?» – приречено думає Іванко.

Нарешті й край. Діти виростають, закінчують школу, інститут. Мама скаржиться подрузі: «Сина – як підмінили. Нічого не розумію. Був молодший – слухняний, молитви читав, до церкви ходив. А тепер курить, уночі приходить додому, грубіянить, навіть богохульствує. Уявляєш, я йому намагаюся щось пояснити, а він мені: „Мамо, дістала ти мене зі своєю церквою. Не піду, я вже своє відходив“». На материнських очах сльози, що й не дивно.

Вам знайомі такі картини з життя?

Яка ж причина цього лиха? Чому воцерковлюючи своїх дітей, ми інколи досягаємо протилежного ефекту?

Спробуємо в цьому розібратись. У справі церковного виховання, як на мене, є дві основні помилки. По-перше, підміна внутрішнього релігійного розвитку зовнішнім й, по-друге, перекладання духовного виховання з сім’ї виключно на Церкву.

Що це означає? Дуже багато з християн помиляються, ототожнюючи християнське життя з храмовим Богослужінням. Відвідування Богослужінь – не єдина ознака повноцінного релігійного життя. До того ж, у наш час, внаслідок багатьох історичних, духовно-моральних обставин, храмове Богослужіння, особливо в містах, якоюсь мірою втратило значення саме соборної молитви, а стало більш індивідуальним. Люди приходять до церкви заради самих себе, вони здебільшого не знають, хто стоїть і молиться поруч з ними, – втрачається відчуття єдиного Тіла Христового.

Отже, молитва в храмі – лише один з елементів релігійного життя. Найголовніше, ясна річ, має звершуватись у серці людини. Поклоніння Богові в дусі й істині, здобування благодаті Духа Святого – ось мета християнського життя. Усе ж зовнішнє є, по суті, засобом для досягнення цього. А значить, відвідування Богослужінь не повинно перетворюватись із засобу для спасіння в мету, не можна зводити релігійне життя лише до відвідування храму.

На жаль, багато батьків упевнені, що їхні діти зможуть пізнати Бога лише в церкві. Але це не зовсім так. Дитяче світосприйняття, а особливо сприйняття релігійне, значно відрізняється від дорослого. Господь у Євангелії від Матфея сказав: «Істинно кажу вам, якщо ви не навернетесь і не будете, як діти, – не ввійдете у Царство Небесне». Діти здатні сприймати Бога Живого безпосередньо, чого й нам треба в них повчитися. «Не будьте дітьми розумом: на зле будьте, як діти, а розумом будьте повнолітні», – говорить апостол Павло в Першому посланні до коринфян. Діти найкраще відчувають Бога в атмосфері миру й любові, чого, на жаль, бракує багатьом сучасним сім’ям. А це, власне, і є одна з причин відсутності в дітей сприйняття Христа як джерела миру, добра й любові. Якщо батьки не можуть або не хочуть перетворити свою сім’ю на малу Церкву, як говорить про це великий учитель Церкви святитель Йоан Золотоустий, то тоді діти не зможуть розвиватись духовно, навіть якщо це буде повністю перекладено на Церкву.

Причин, які заважають батькам перетворити сім’ю і самих себе на приклад для власних дітей, може бути багато. Духовне життя нами сприймається як зовнішнє, формальне, у чомусь авторитарне, в чомусь книжне, по букві, схематично. У таких умовах у батьків виникає цілком природне бажання перекласти релігійне виховання своїх чад на Церкву. Але й це мало що змінює. Бо все церковне сприймається ледь не магічно, знову ж таки багато в чому формально, і зводиться лише до відвідування в неділю храму й недільної школи. Протягом кількох років батькам може здаватися, що це приносить свої плоди, але приходить момент, коли мама не впізнає свого сина.

У церковному вихованні дітей необхідно враховувати психологічний аспект, особливості кожної дитини. Більшість із нас воцерковлялись самі в дорослому віці, через вже доросле, здобуте з життєвим досвідом усвідомлення віри. У більшості батьків немає досвіду церковного дитинства, воцерковлення. Тому помилковими є спроби батьків воцерковити дітей по-дорослому й ставити до них такі ж вимоги релігійного життя, як до дорослих. Дітям дуже важко зосередитись і стояти в храмі впродовж хоч би 20–30 хвилин. Їх стихією є рух, гра, безпосередність. Вони не вмі­ють вдавати, лукавити. Багато дорослих не завжди до кінця розуміють, що відбувається під час Богослужіння, а діти – тим паче.

Те ж стосується й домашньої молитви. Необхідно навчати дітей, аби вони протягом кількох хвилин вранці і ввечері звертались до Бога, а не механічно бубоніли слова, читаючи дитячий молитвослов і разом з тим длубаючись у носі та позіхаючи.

Отже, пам’ятаймо – діти є дітьми. Не варто робити з них маленьких монахів і монашок. Подбаймо, щоб відвідування ними храму стало святом, а не безкомпромісним примусом. Слідкуймо за тим, аби наші діти не втратили благоговійного ставлення до церкви і всього церковного. Дуже важливо, коли духовним виховання і життям переймається вся сім’я. Причастя не повинно перетворюватись на якусь загальну процедуру напередодні Пасхи чи навчального року. Дитина має бачити й відчувати, що батьки теж готуються до Сповіді й Причастя, і що для них це також дуже важливо.

Дуже важливо, щоб духовне виховання не замінило любов, а доповнювало її, щоб церковне життя не сприймалось формально, щоб дитина у храмі відчувала себе особистістю, яку батьки поважають і якій довіряють.

На закінчення – ще одна історія. До одного священика батьки привели сина років 13–14 з проханням поспілкуватися з ним, якось врозумити. Під час розмови хлопець розговорився. Він зрозумів, що священик ставиться до нього неупереджено й не обов’язково має зайняти позицію батьків. Коли отець запитав: «Чому ж ти покинув ходити до храму?» – відповідь юнака була лаконічна й вражаюча: «Я хочу жити справжнім життям». Тобто виходить, що духовне життя в цій сім’ї було несправжнім. Форма була, а змісту – ні, там не було Христа...

Не забираймо в наших дітей повноту справжнього життя, в основі якого – Господь.

Протоієрей Віктор ПУШКО, Волин. єпарх. відом. 2006. № 9 (22)