Хочемо продемоснтрувати грецьку храмову перлину.

Не лише тому, що це цікаво, а для роздумів.

Кожен храм України може стати туристичною точкою.

Один в силу свого віку (у нас у регіоніх є чимало храмів, яким по триста років),

через унікальну технологію створення, через розташування, історії, які вона супроводжує. Не факт, що це вам це потрібно, але точно потрібно вміти розказати історію так, щоб вона претендувала на запис на міжнародних туристичних платформах.

Деякі наші настоятеля точно вміють. А ви?

Унікальна крихітна церква, збудована на стовбурі величезного дерева поблизу міста Коніца, щороку приваблює тисячі відвідувачів з Греції та з-за кордону. Церква Святого Паїсія на дереві розташована за 22 кілометри (близько 13,5 миль) на північ від Кониці, в селі Агія Варвара на північному заході Греції.

Про це повідмоляє видання Грецькеий репортер.

Вважається, що Святий Паїсій, одна з найулюбленіших постатей Православної Церкви, у молодості проїжджав через цю місцевість дорогою до сусідніх сіл, щоб виконувати теслярські роботи в місцевих будинках.

Дерево було пошкоджене вогнищами, які розпалювали перехожі, щоб зігрітися або для барбекю. З роками його стан погіршувався, що викликало побоювання, що воно може зрештою обвалитися. Однак завдяки місцевому жителю слабке дерево було зсередини підперто каменем і перетворено на місце паломництва, Дентрокклісію, на честь Святого Паїсія.

Зовні є невеликий дзвін, а всередині, де є місце лише для двох осіб, є ніша, де відвідувач може запалити свою свічку. Також є канделябр та ікони Христа та Діви Марії з іконою Святого Паїсія посередині. Дерево знову зазеленіло та стало перлиною цієї місцевості.

Церква, обсаджена деревами, посідає високе місце серед визначних пам'яток Кониці згідно зі світовим путівником TripAdvisor та отримала нагороду «Найкращий вибір мандрівників 2021» за визначні пам'ятки та заходи Кониці.

https://www.facebook.com/share/1XsY3s1zGN/

Історично відомі дві крайнощі у ставленні до ікон: одна – повне заперечення, коли іконоборці взагалі відкидають шанування будь-яких зображень Сина Божого та святих, друга – повне обожнення, коли в іконах бачать ледь не втілення Самого Бога та святих. Обидві ці крайнощі засудив і відкинув Сьомий Вселенський Собор ще у 787 році. 

Ми з вами шануємо ікони як святині. Але прославляємо не саму ікону як конкретну матеріальну річ, виготовлену майстрами з дошок і фарби чи з інших матеріалів, а вшановуємо Особу, Яка на ній зображена. Ікона – це образ, художнє зображення Господа нашого Ісуса Христа, Пресвятої Богородиці, ангелів або святих. Видимим чином шануючи ікони та угодників Божих, через них ми віддаємо славу Богові як першообразу і єдиному джерелу святості. Так ми спонукаємо і самих себе через віру, втілену в діла, ставати живими іконами, образами Божими у світі цьому. 

Із життя Церкви, з численних особливих подій, описаних у біблійних книгах та в житіях святих, ми знаємо про незліченні приклади звершення чудес угодниками Божими, ми знаємо про чудотворні ікони. Чи це сама ікона зцілює, звершує чудо? Ні, не ікона сама собою творить чудеса, бо це неможливо ані для дошки, ані для фарб, ані для зображень. Але чудеса звершуються Богом за молитвами перед іконою, за заступництвом Пречистої Богородиці та святих. 

Прикладання до ікон – це форма шанування, благочестивого привітання та вияву любові до зображених на іконах Господа, Божої Матері, святих чи ангелів. Коли людина відчуває любов до когось, вона, як правило, схильна виявляти це певними зовнішніми діями – так, однією з форм вияву любові щодо Господа, Богородиці, святих є цілування їх святих образів, ікон. Вклоняючись перед образами, з вірою і благоговінням цілуючи їх, ми виявляємо повагу і любов до зображених на іконах.

Ось кілька порад щодо вшанування ікон у храмі: 

• До ікон слід підходити не поспішаючи, не розштовхуючи інших, подумки промовляючи молитву. Прийнято двічі перехреститися з поясним поклоном, потім прикластися до ікони на знак пошани й любові до Особи, зображеної на ній. Після цього втретє перехреститися, вклонитися (поцілувати) та відійти.

• До ікони можна прикладатися і чолом, але традиційно здійснюється цілування ікони.

• Цілувати ікону потрібно один раз, навіть якщо на ній зображено кілька святих. 

• Цілування ікон слід здійснювати з благоговінням. Не варто цілувати священні образи безпосередньо в обличчя. Прикладатися або цілувати краще в руку чи ногу зображеного на святому образі, в край одягу тощо. Також слід уникати цілування не святих осіб та тварин, які можуть бути присутні в ображені на іконі (наприклад змія, якого вражає зброєю святий Юрій).

• З очевидних гігієнічних міркувань не варто прикладатися до ікон нафарбованими вустами. 

• Не варто також демонстративно протирати ікону перед власним цілуванням. Якщо маєте певні застереження, то достатнім виявом шанування святинь (хреста, ікон, святих мощів) може бути поклоніння/поклон перед ними, без цілування. 

Прикладання та цілування ікон – не обов’язок, але благочестива і давня традиція. Не є визначальним, в який саме спосіб прикладатися до святого образу, набагато важливіше – мати в серці живу віру в Господа нашого Ісуса Христа, вміти молитися серцем і розумом, любити й шанувати не лише святих, а і своїх ближніх. Нехай Господь, Який є Любов, наповнить і наші серця Своєю любовʼю!

#Церква_з_тобою

Що він робить??? Навіщо???

Кожен, хто хоч раз заходив до православної церкви, помічав одну дивну річ. Священник або диякон тримає в руці металеву посудину на ланцюжках і повільно розгойдує її — туди-сюди, туди-сюди. З неї клубочиться білий дим з незвичним, трохи солодкуватим запахом.

Цей предмет називається кадило. По суті — це невелика металева чаша з отворами, підвішена на трьох або чотирьох ланцюжках. Всередину кладуть розпечене деревне вугілля, а зверху насипають ароматну смолу. Вона потрапляє на жар — і починає диміти.

Традиція ця набагато давніша за саме християнство. Ще в текстах Старого Завіту Бог наказує Мойсею щодня спалювати пахощі у Скинії — переносному святилищі євреїв. В єрусалимському Храмі ладан курився безперервно, і це вважалося священним обов’язком. Єгиптяни, вавилоняни, греки — всі палили ароматні смоли у своїх святилищах. 

Так , що воно таке димить? 

Головна речовина — ладан. Це застигла смола дерев роду Boswellia, що ростуть у спекотних краях: на Аравійському півострові, у Сомалі, в Індії. Якщо надрізати кору такого дерева, витікає молочно-біла рідина, яка твердіє на повітрі — це і є ладан. Дрібні жовтуваті або білі кристали з гострим, смолистим ароматом.

Але чистий ладан — лише основа. Протягом століть у різних церковних традиціях складали власні рецептури пахощів, і це було справжнє мистецтво. До суміші додавали мирру — ще одну біблійну смолу, більш гірку й темну. Клали бензоїн — смолу азійського дерева стиракс із ванільними нотками. Додавали порошок сандалового дерева, пелюстки сушеної троянди, лаванду. Єрусалимська, грецька, руська традиції — кожна мала свій рецепт, що передавався поколіннями.

 

Ключове питання, навіщо?

У 2008 році група вчених з Єрусалимського університету та університету Джонса Гопкінса провела дослідження і виявила в ладані сполуку інцензол ацетат. При вдиханні вона активує певні рецептори нервової системи, пов’язані зі зниженням тривожності та легким антидепресивним ефектом. Тобто ладан справді впливає на мозок — м’яко заспокоює, знімає напругу, сприяє зосередженості.

Це не наркотик і не галюциноген — ефект дуже слабкий, особливо у великому просторі церкви. Але певна хімія там є, і вона працює.

Крім того, дим ладану має антибактеріальні властивості — що було особливо важливо в часи, коли сотні людей збирались в одному закритому приміщенні без жодної вентиляції.

Чи помічали ви, як запахи впливають на настрій і продуктивність? А ви використовуєте аромати у своїй роботі, вдома чи в побуті?

https://www.facebook.com/share/1HZqt78xs1/

У візантійській та сучасній грецькій традиції, наскільки я можу це простежити, ніколи не вимагалось, щоб християнин кожен раз сповідався перед Причастям. Сповідь і Причастя розглядаються як два окремих таїнства. Мені невідомо, щоб Вселенські собори ухвалювали будь-які канони щодо обов’язкової сповіді перед Причастям. Цей звичай утвердився в Румунській та слов’янських церквах. Я віддаю перевагу грецькому підходу. При цьому кожен християнин зобов’язаний регулярно сповідатися, але не обов’язково щоразу, коли іде до Причастя. Така практика і в Оксфорді. Я б хотів, щоб сповідь розглядали як окреме таїнство, а не просто елемент підготовки до Причастя. Я розумію, що існують пастирські труднощі, де дуже багато людей часом бажає приступити до Причастя, тоді як священики просто не мають часу вислухати всі сповіді. Вважаю за краще уникати частої сповіді, щоб сповідь лишалась справді серйозним таїнством, щоб було достатньо часу: для сповідника – встигнути відкрити своє серце, а для священика – серйозно досліджувати його стан, що неможливо зробити, коли за сповідником вишикувалась черга в сто осіб…

– Тоді постає питання: як я можу приступати до Святого Причастя, якщо за час, що минув після останньої сповіді, я встиг згрішити? Хай навіть не настільки серйозними гріхами, як вбивство чи перелюб, а так званими повсякденними, але ж все одно скоїв гріх?

– Ви маєте рацію: всі ми грішники, і грішимо щодня й щогодини. Але повинні розрізняти досить серйозні гріхи, які неодмінно маємо сповідувати, і гріхи менш серйозні. Звичайно, таке розрізнення не може бути цілком, остаточно обґрунтованим, адже перед Богом кожен гріх – це серйозно, тим не менш, ми повинні вміти гріхи розрізняти. Якщо хто-небудь скоїв перелюб, він обов’язково повинен сповідатися і, ймовірно, понести певну епітимію. З іншого боку, якщо ми згрішили тільки помислом, це не перешкоджає нам причащатися. Якщо ми дуже сильно посварилися з другом, то повинні спочатку покаятися в цьому, перш ніж приступати до Причастя, але якщо ця сварка була короткочасна і ми одразу примирилися, то можемо, на мій погляд, причащатися і без сповіді.

Давайте усвідомимо, що Причастя подається нам саме на відпущення гріхів, – адже якраз про це ми просимо перед причащанням. Хоча, зрозуміло, Причастя – ніяк не заміна сповіді. Крім того, і в молитвах перед Причастям ми так само просимо прощення наших гріхів.

Фрагмент розмови з митрополитом Калістом Уером

Колись мій вчитель в Афінському університеті, проф. Фідас на лекціях церковної історії наголошував на надважливості вивчення так званих тактиконів (τακτικά) або нотицій (notitiae) – офіційних та напівофіційних списків єпископських кафедр у Візантії (вірніше, Східній Римській імперії). І лише сьогодні в мене дійшли руки до їхніх оригіналів (по паризькому критичному виданню Даррузе 1981 р.). І справді, дізнався звідти дещо дуже цікаве.

По-перше, Київська митрополія у підпорядкуванні Константинопольському патріархатові вперше згадується у тактиконі, що його було укладено після 1032 р., у добу династії Комнинів. І одразу посідає почесне, як для новоприбулого, 60-е місце. Це відомий факт. Але він містить деякі менш відомі нюанси.

По-перше, Київська митрополія перераховується серед "автокефальних" єпархій – у тогочасному розумінні цього слова. Малися на увазі великі церковно-адміністративні утворення, які не мали над собою інших юрисдикційних прокладок, а напряму співвідносилися із Константинополем. Юрисдикції з "прокладками" над головою відносилися до категорій тих, "які комусь належать" (επεχόμεναι). Київська митрополія до останніх не відносилася.

Далі цікавіше. У всіх тактиконах київські митрополити стандартно позначалися як "російські" -- не "руські" і не "рутенські", а саме ο Ρωσίας. Вже в піздньовізантійську добу тактикони починають називати їх "митрополитами Київськими і всієї Росії" (μητροπολίτης Κυέβου και πάσης Ρωσίας). Причому υ у назві міста слід вимовляти як українське "и", а не "і". Починаючи з початку ХІІІ століття, тактикони розрізняють між "Великоросією" (Μεγάλη Ρωσία) і Малоросією (Μικρά Ρωσία). Обидві Росії входили до Київської митрополії. До "Великої Росії" тактикони відносять, наприклад, Чернігів, Переяслав, Канів та Галич. (Галич з XIV стає на короткий час окремою митрополією під прямою юрисдикцією Константинополя, але потім знову повертається під Київ.) Тактикон 1340-х років, повʼязаний із патріархом Філофеєм Коккіним, конкретизує, що тоді вважалося Малоросією: теперішні Волинь, Галичина та Холмщина. Також, увага!, до Малоросії віднесено Смоленськ (Σμόλεσκον у рукописі).

Який з цього висновок? – Москва вкрала у нас не лише назву Росія, але навіть назву Великоросія. Бо сама вона у тактиконах не згадується ані як Великоросія, ані навіть як Малоросія.

https://www.facebook.com/share/1CygqKT4Ur/

5 травня – пам'ять святої великомучениці Ірини

Свята великомучениця Ірина жила в I столітті і до хрещення носила ім’я Пенелопа. Була дочкою язичника Лікінія, правителя міста Мігдонії (Македонія, або Фракія). Лікіній побудував для дочки окремий розкішний палац, де вона жила зі своєю вихователькою Карією, оточена однолітками і слугами. Щодня до Пенелопи приходив наставник на ім’я Апеліан, який навчав її наукам. Апеліан був християнином, в час навчання він говорив дівчині про Спасителя і наставив її християнському вченню і християнським чеснотам. Коли Пенелопа підросла, батьки почали думати про її заміжжя. У цей період життя Господь напоумив її чудовим чином: до неї у вікно прилітали три птахи – голуб з оливковою гілкою, орел з вінком і ворон зі змією. Учитель Пенелопи Апеліан пояснив їй значення цього знамення: голуб, що означав чесноти дівчини – смирення, лагідність і цнотливість, – приніс оливкову гілку – благодать Божу, яку одержують в хрещенні; орел – знамення висоти духу, що досягається через Богомисліє, – приніс вінок за перемогу над невидимим ворогом як нагороду від Господа. Ворон же приніс змію на знак того, що диявол озброїться на неї і доставлятиме печалі, скорботи і гоніння. В кінці бесіди Апеліан сказав, що Господь бажає обручити її Собі і що Пенелопа зазнає багато страждань за свого Небесного Жениха. Після цього Пенелопа відмовилася від заміжжя, прийняла хрещення від руки апостола Тимофія, учня святого апостола Павла, і була наречена Іриною. 

Ірина почала переконувати своїх батьків прийняти християнську віру. Мати раділа зверненню дочки до Христа; батько спочатку не перешкоджав дочці, але потім почав вимагати від неї поклоніння язичницьким божествам. Коли ж свята Ірина твердо і рішуче відмовилася, то розгніваний Лікіній велів зв’язати свою дочку і кинути під копита лютих коней. Але коні залишилися нерухомими, лише один з них відірвався від прив’язі, кинувся на Лікінія, схопив його за праву руку, вирвав її з плеча, а самого Лікінія збив і почав топтати. Тоді святу діву розв’язали, і за її молитвою Лікіній в присутності очевидців встав неушкоджений, із здоровою рукою. Бачачи таке диво, Лікіній з дружиною і безліччю народу, числом близько 3000 чоловік, увірував в Христа і відрікся від язичницьких богів.

Залишивши управління містом, Лікіній оселився в палаці своєї дочки, маючи намір присвятити себе служінню Господу Ісусу Христу. Свята ж Ірина почала проповідувати вчення Христове серед язичників і обертала їх на шлях спасіння. Вона жила в будинку свого вчителя Апеліана. Дізнавшись про це, Седекія, новий правитель міста, закликав Апеліана і запитав про спосіб життя Ірини. Апеліан відповів, що Ірина, як і інші християни, живе в суворій стриманості, в безперервній молитві і читанні Божественних книг. Седекія закликав до себе святу і почав переконувати її припинити проповідь про Христа і принести жертву богам. Свята Ірина безтрепетно сповідала свою віру перед правителем, не злякавшись його погроз і готуючись гідно зазнати страждання за Христа. За наказом Седекії вона була кинута в рів, наповнений зміями і гадами. 10 днів пробула в рову свята і залишилася неушкодженою, бо Ангел Господній зберіг її і приносив їй їжу. Седекія приписав це чудо чарівництву і віддав святу на страшні тортури: наказав перепиляти її залізною пилою. Але пили ламалися одна за одною і не завдавали шкоди тілу святої діви. Нарешті, четверта пила обагрила тіло мучениці кров’ю. Седекія зі сміхом сказав мученице: “Де ж Бог твій? Якщо у Нього є сила, нехай Він тобі допоможе”. Раптово піднявся вихор, блиснула сліпуча блискавка, вразила багатьох мучителів, пролунав грім, і полився сильний дощ. Бачачи таке знамення з Неба, багато хто увірував в Христа Спасителя. Седекія не покаялися явним проявом сили Божої і віддав святу новим тортурам, але Господь зберіг її неушкодженою. Нарешті народ обурився, дивлячись на страждання безневинної діви, повстав проти Седекії і вигнав його з міста.

Правителі що замінили Седекію також піддавали святу Ірину різним жорстоким мукам, під час яких силою Божою вона продовжувала залишатися неушкодженою, а народ під впливом її проповіді і чудес, що відбувалися все в більшій кількості звертався до Христа, залишаючи поклоніння бездушним ідолам. Всього святою Іриною було звернуто понад 10000 язичників. Зі свого рідного міста Мігдоніі свята перейшла в місто Калліполь і там продовжувала проповідувати про Христа. Правитель міста на ім’я Вавадон піддав мученицю новим мукам, але, побачивши, що свята залишається неушкодженою, напоумився і увірував у Христа. Разом з ним увірувало велике число язичників, які всі прийняли святе хрещення від апостола Тимофія. Після цього свята Ірина відвідала й інші міста Фракії – Костянтину, Месемврію з проповіддю про Христа, творячи чудеса, зцілюючи хворих і зазнаючи страждання за Христа. У місті Ефесі Господь відкрив їй, що наблизився час її кончини. Тоді свята Ірина у супроводі свого вчителя старця Апеліана та інших християн пішла за місто до гірській печері і, осінивши себе хресним знаменням, увійшла в неї, вказавши своїм супутникам закрити вхід у печеру великим каменем, що й було виконано. Коли на четвертий день після цього християни відвідали печеру, то тіла святої в ній не знайшли. Так свята великомучениця Ірина відійшла до Господа.

Корупція в Церкві: Аналіз ситуації та випадки в ПЦУ

Корупція в церкві — це складне явище, яке охоплює зловживання владою, фінансові махінації, симонію (торгівлю церковними посадами або таїнствами) та нецільове використання благодійних внесків. Для ПЦУ як для молодої автокефальної церкви питання прозорості є критичним для збереження довіри суспільства.

1. Основні сфери корупційних ризиків у церквах

• Управління майном та землею: Приватизація церковних споруд, незаконна забудова на територіях храмів.

• Фінансова непрозорість: Відсутність публічної звітності про доходи від пожертв та продажу обрядових товарів.

• Симонія: Отримання духовних санів або нагород в обмін на фінансові внески.

• Зловживання пільгами: Використання статусу релігійної організації для податкових маневрів або ввезення товарів (гуманітарної допомоги) з комерційною метою.

2. Конкретні інциденти та розслідування в ПЦУ

Незважаючи на статус "народної церкви", ПЦУ не уникнула внутрішніх скандалів. Останнім часом резонанс викликали такі факти:

Справа єпископа Кирила (Михайлюка)

У листопаді 2025 року Священний Синод ПЦУ відсторонив єпископа Ужгородського і Хустського Кирила від керування єпархією. За даними правоохоронців та внутрішніх перевірок:

• Його підозрювали у виготовленні підроблених документів про духовний сан за грошову винагороду.

• Ці документи використовувалися особами для отримання відстрочки від мобілізації.

• Синод створив спеціальну комісію для вивчення стану справ у єпархії, а керування нею тимчасово перейшло до Митрополита Епіфанія.

Майнові суперечки при переході громад

Часто корупційні звинувачення лунають у контексті переходів парафій з УПЦ (МП) до ПЦУ. Опоненти часто звинувачують представників ПЦУ у "рейдерстві", хоча юридично більшість таких справ стосується права власності громад на храми. Проте в окремих випадках фіксувалися порушення процедур реєстрації статутів, що ставало приводом для судових позовів.

Питання фінансової звітності

Експерти зазначають, що більшість єпархій ПЦУ, як і інших конфесій в Україні, не мають відкритої фінансової звітності. Це створює ґрунт для звинувачень у накопиченні статків вищим духовенством ("мерседеси" та маєтки), що дисонує з образом служіння.

3. Реакція ПЦУ та шлях до прозорості

Митрополит Епіфаній та керівництво ПЦУ офіційно засуджують корупцію. Основні кроки, які декларує церква:

1. Дисциплінарні заходи: Швидке відсторонення ієрархів, щодо яких з'являються докази протиправної діяльності.

2. Заяви ВРЦіРО: ПЦУ через Всеукраїнську Раду Церков активно виступає із заявами, де корупція називається "гріхом" та "зрадою" народу, особливо в часи війни.

3. Внутрішній аудит: Створення синодальних комісій для ревізії фінансово-господарської діяльності проблемних єпархій.

4. Порівняльний контекст

Варто зауважити, що на фоні УПЦ (МП), де кількість кримінальних справ (понад 170) стосується переважно державної зради та розпалювання ворожнечі, проблеми ПЦУ частіше мають характер адміністративних або етичних зловживань окремих представників. Однак для ПЦУ очікування суспільства щодо чесності є набагато вищими.

Висновок

Корупція в ПЦУ не є системною політикою церкви, проте існують окремі випадки зловживань на місцях (як у випадку з Ужгородською єпархією). Головним викликом для церкви залишається впровадження справжньої фінансової прозорості, яка б унеможливила використання релігії для особистого збагачення.

На основі публікацій в інтернеті