Православне Прибужжя

Екологічний рай, за який варто було померти

Сучасній людині, звиклій до розораних чорноземів, промислових зон та залізничних колій Миколаївщини, важко уявити, яким цей край був шістсот років тому.

Це був справжній природний Едем, незайманий людиною.

Ковила тут росла вище людського зросту — вершник міг сховатися в ній разом із конем.

Степом бродили стада диких турів, тарпанів (диких коней) та сайгаків. А річки — Південний Буг, Інгул, Інгулець — буквально кишіли рибою.

О величезні соми заходили сюди на нерест у такій кількості, що, як писали тогочасні мандрівники, «воду можна було черпати разом із рибою».

Саме це багатство і робило Поле «Диким». Сюди, попри смертельну небезпеку, як магнітом тягнуло людей з осілих північних регіонів:

мисливців, рибалок, пасічників. Їх називали уходниками. Вони йшли в степ на промисел на весну й літо, будували тимчасові житла, збирали мед, засолювали рибу тонами і... постійно тримали руку на руків’ї шаблі чи лука.