Коли згадуєш, як вона йшла на муки з любов’ю до Христа, перед внутрішнім поглядом постають наші сини й доньки, які йдуть на передову, несучи в серці любов до України. Її мучеництво — це не лише давня подія, це відлуння того, що переживають наші родини тепер. І від цього в очах з’являються сльози, які вже неможливо стримати.
Перед серцем з’являються образи наших дівчат і дружин, які чекають. Тих, хто отримує несподіваний дзвінок і опускається на підлогу, бо серце не витримує. Тих, хто ще вчора приміряв фату, а тепер обирає чорну хустину. Їхні серця несуть красу й ранимість, яка любить так сильно, що від болю важко дихати. І в Бога проситься сила для них, бо їхнє очікування — це також мучеництво, тихе і невидиме, але таке, що розриває душу.
У пам’яті постають матері. Ті, що торкаються холодної фотографії так, як колись торкалися живого обличчя. Ті, що вдивляються у небо і шукають там обрис свого сина. Ті, що згадують маленькі долоньки, які колись тягнулися до них, а тепер відспівуються під звук дзвонів. І серце питає: «Чому? Скільки ще? Коли закінчиться цей біль?» І хоча відповідь не звучить голосно, вона приходить ніжно, як подих: «Я поруч. Там, де кров невинних. Там, де любов сильніша за смерть. Там, де серце продовжує любити, навіть коли розбите».
Перед внутрішнім поглядом стоїть Україна, яка не кричить — вона молиться. Вона молиться у бліндажах, де земля стає подушкою. Вона молиться у темних квартирах, де світла немає, але є тихе світло віри. Вона молиться у лікарнях, де запах ліків змішується з запахом надії. Вона молиться на могилах, де тиша ріже душу гостріше за ніж. І ця молитва народжується зі сліз, а сльози — це мова серця, яку чує Бог. Саме тому ця молитва сильніша за зброю, бо вона народжена любов’ю, яка не зламалася.
У піднесенні серця є місце для кожного: для воїна, що вкривається холодною землею замість ковдри; для пораненого, який стискає зуби, щоб не стогнати; для матері, яка шепоче своєму синові «я чекаю», хоча знає, що він уже в Царстві Небесному; для дружини, яка не засинає, бо тримає телефон у руці; для дитини, яка питає: «А тато прийде?» — і не знає, що відповіддю є хрест на кладовищі. Усі вони — перед престолом Божим. Усі вони — у серці Церкви. Усі вони — у молитві святої Катерини.
І поруч із ними — ті, кого не можна обійняти.
Ті, хто в полоні. Ті, про кого немає звістки. Ті, чиї імена шепочуться вночі. Ті, чиї матері тримають телефон, що мовчить. Ті, чиї діти засинають без голосу, який колись колисав.
Вони — у темряві, але не самі. Вони — далеко, але в серці народу. Вони — невидимі, але незабуті.
І їх чекають. І за них благають. І для них б’ється молитва, як крила над прірвою.
Свята великомученице Катерино, ти, що пройшла через біль, але не втратила світла, стань покровом над нашим народом. Витри сльози матерям, поверни живих додому, визволи полонених, поверни зниклих, підніми тих, хто знеміг, збережи тих, хто стоїть, і не дай нам перестати бути людьми, навіть коли темрява нависає над країною. І нехай настане день, коли пролунають слова: «Ми вистояли. Ми не зневірилися. Ми любили, навіть коли боліло. І тому перемогли».
Немає коментарів:
Дописати коментар