Православне Прибужжя

Трьох польських православних священників - капеланів (етнічних українців) канонізувала Польська Церква: РПЦ зєло незадоволена

Одна із церков світового православ'я, Польська, яка завжди вважалася сателітом РПЦ через позицію по автокефалії України, здійснила дуже проблемну і несподівану для РПЦ канонізацію. 

У день 86-ї річниці вторгнення СРСР як союзника Третього рейху до Польщі у Варшаві зарахували до лику святих катинських мучеників — православних священників-капеланів Війська польського та інших віруючих, розстріляних органами НКВС разом із польськими військовополоненими. Про це пишуть журналісти Нової газети.

Атака дронів на Польщу незадовго до канонізації — свіже нагадування про актуальність трагедії Катині.

До рішення про канонізацію включено імена трьох польських священнослужителів, розстріляних органами НКВС у 1940 році. 

Вони були капеланами Війська польського і мали військові звання, відповідно, полковника, підполковника та майора. Однак, як наголошує офіційний сайт ППЦ, разом із трьома священнослужителями канонізуються і ті тисячі православних поляків, які загинули, не зрікшись своєї віри, у сталінських Катині під Смоленськом і Мідним під Твер'ю, у гітлерівських Освенцимі, Майданеку та Варшавській, під час 4-х років, під час насильницьких депортацій.

У своєму слові на чині канонізації предстоятель ППЦ митрополит Сава (Грицуняк) нагадав, що новий Софійський собор у Варшаві, в якому проходила церемонія, теж символічно причетний до подвигу новомучеників: він збудований на землі, привезеній з Катині, Мідного та Освенцима.

Що відомо про трьох протоієреїв, які загинули в сталінських катівнях і нині канонізованих ППЦ? 

Усі вони були порівняно молоді на момент свого мучеництва. 

Найстаршому — головному капелану Війська польського, полковнику та протопресвітерові Симону Федоронько — було 46. Він народився в Карпатах, неподалік міста Санок (українською — Сяник). Ще до революції закінчив Житомирську семінарію і був висвячений у сан священика у Почаївській лаврі. У 29-річному віці вступив на капеланську службу до польської армії та до 1935 року дослужився до в. о. голови Військово-пастирського управління православного сповідання Війська польського. Крім основної служби, активно займався журналістикою. У радянський полон о. Симон потрапив під Рівне – він відмовився знімати форму капелана. З його слідчої справи відомо, що спочатку протопресвітера утримували у Старобільському таборі, а у березні 1940-го перевели до Бутирської в'язниці, де з ним проводилися активні вербувальні заходи з метою переходу до Московської патріархії, яка вважала ППЦ «розкольницькою». Заходи виявилися безуспішними, і у квітні о. Симона перевели до Козельського табору, звідки і вивезли на розстріл до Катинського лісу разом з іншими офіцерами. Усі троє синів о. Симона теж стали героями.

Протоієрей Віктор Романовський, який народився на Волині, під Кременцем, розстріляли у віці 40 років. Він закінчив ту ж Житомирську семінарію, що й його старший колега, потім навчався у Київському та Варшавському університетах, де здобув ступінь магістра богослов'я. 

Перед самим початком війни встиг став викладачем богослов'я у Варшавському університеті, де одразу опинився у польовому університетському шпиталі та брав участь як капелан у обороні Варшави. Відступаючи зі своїм підрозділом на схід, був узятий у полон Червоною армією та направлений до Осташківського табору, де й розстріляний. О. Віктора поховано в урочищі Мідне.

Третій з канонізованих протоієреїв — о. Володимир Охаб — був наймолодшим із них, він народився 1900-го в лемківському селі неподалік Перемишля. Армія була його першим покликанням: у новоствореному після відновлення незалежності Війську польському Охаб дослужився до звання капрала, а потім закінчив Варшавський університет і 1931-го отримав сан священника. Вважається одним із лідером лемківського руху після повернення з унії до православ'я. 1938-го о. Володимир став тюремним капеланом у Дрогобичі, отримав чин майора, а незадовго до початку війни подав прохання про переведення на військову капеланську службу. 13 жовтня 1939 року спецзагін НКВС виявив його в одному із сіл східної Польщі та помістив до Шепетівського табору, звідки 1940-го о. Володимира перевели до Осташкова. Як і о. Віктор, він був розстріляний у Твері і спочиває у Мідному.

Оскільки помісні церкви далі мають визнати нових польських святих, автори підозрюють, що РПЦ буде тягнути.

До слова, коли дату канонізації жертв сталінських та гітлерівських репресій вже було призначено у Польській церкві, у повітряному просторі країни з'явилася армада безпілотників. Західне суспільство сприйняло це як чіткий сигнал із боку Москви у стилі «можемо повторити». Нинішні російські ідеологія та пропаганда підносять Польщу чи не як головного ворога у слов'янському світі (ну, можливо, після України), тому нагадування про те, хто і за яких обставин катував і стратив польських мучеників, вельми своєчасно. Це акт духовної мобілізації польського суспільства перед загрозою, що знову насувається зі Сходу.