Православне Прибужжя

Чому тільки почав молитися — і вже заважають?

Є щось надзвичайно таємниче й глибоко духовне в тому, як лише людина зрушить серцем до молитви, як тільки вона скаже в душі: «Господи, помилуй», — одразу з усіх боків починає коїтись щось незрозуміле. Ніби весь світ змовився. Телефон дзвонить. Хтось кличе. Згадалося, що суп на плиті. Або якраз тоді комусь дуже треба саме з тобою поговорити. І навіть якщо ти сам у лісі — то птах сяде на голову. Здавалося б, чому? Невже так вже «випадково» співпало?

     А ось і ні. Бо коли людина починає молитися, вона входить у зону війни — війни між світлом і темрявою, між Богом і дияволом. І ніхто не заважає тобі бездумно листати стрічку соцмереж, годинами пліткувати чи сидіти перед телевізором, бо це ні для кого не загроза. Але тільки ти сказав: «Господи Ісусе Христе…» — ворог душі миттю піднімає тривогу. Бо молитва — це вогонь. Вона спалює гріх, топить гординю, трощить кайдани зневіри, відкриває двері благодаті. І тому диявол починає розганяти біля тебе цирк із трьома клоунами: або хтось постукає, або щось загуде, або думка якась «дуже термінова» в голову лізе.

    Не дивуйся, що тобі заважають. Радій. Бо це знак, що ти наблизився до істини. Що молитва — справжня, що серце не байдуже, що Бог почув. І ворог теж почув. І тому, коли починається цей балаган — стисни зуби, заплющ очі, і кажи ще гучніше, ще ревніше: «Господи, помилуй!» Бо саме в той момент ти найсильніший, саме в ту хвилину небо ближче, ніж будь-коли.

   І скажу тобі більше — Бог бачить твою боротьбу. І за кожне твоє “Господи, допоможи” у хвилину спокуси, Він дарує більше, ніж за тисячу спокійних молитов. Бо там, де боротьба — там слава. Там, де тісно — там Царство. Не нарікай, що заважають. Дякуй. Це означає, що молитва твоя — жива. А якщо вже навіть ворог не заважає — то, може, ти просто сам уже не молишся?

    Отож, брате чи сестро, не бійся, коли щось мішатиме. Бійся, коли все спокійно, але серце холодне. А як хтось завадив — значить, ти на правильному шляху. І як казали святі отці — коли починають тиснути зовні, тисни ще сильніше всередину. У молитву. У Бога. І побачиш, як зійде тиша. Та не зовнішня — а вічна. Божа.

автор М.У