„…даруй нам перемогу над супротивниками, бо за зброю миру маємо Хрест Твій – знак перемоги нездоланний!” (з кондака Хресту)
Це прагнення, думка, молитва – про перемогу – є панівною в суспільстві, що зазнає недолі війни, несправедливої, тобто неспровокованої війни.
Християнська історія, починаючи з перемоги Господа нашого Ісуса Христа через хресні страждання і воскресіння, наповнена історіями перемог вірних над зухвалими ворогами силою Божою при співдії людській. Сила Божа проявлялася завжди всупереч людській логіці переваги чисельної війська чи зброї.
Саме свято Воздвиження Хреста виникло, як подячна акція благовірної цариці Олени з археологічного пошуку Чесного Хреста вже після перемоги благовірного Костянтина на основі обіцяного у видінні знаку хреста на небі і слів – „цим знаменем переможеш!”
Вже пізніше Церква оспівала Животворчий Хрест такими словами – „хрест – охорона всієї вселенної, хрест – окраса Церкви, хрест володарів сила, хрест – вірних опора, хрест – ангелів слава і демонів поразка!” (стихира Воздвиження)
Отож, змагаючи за перемогу над слугами диявола, над силами зла, християни насамперед черпають сили від Христа Життєдавця, Котрий на Хресті переміг смерть, тління і дияволову оману людства. Війна завжди спричиняє радикалізацію в суспільстві і водночас спонукає до очевидного вибору між добром і злом, між чорним і білим, між правдою і обманом, між Законом Божим і беззаконням людським. Тому так важко повертатися захисникам з передової (де все чорнобіле) у мирне тилове життя (де багато напівтонів, багато лукавства і самообману перебування у безпеці). І в цих умовах нас знову рятує приклад нашого Господа, коли особиста перемога ще не гарантує однозначного вселюдного сприйняття самого факту, визнання правди, нормальної логіки чи повсюдного сприяння творенню добра. Виходом зажди є порада чи навіть вимога Христа, висловлена в нинішньому євангельському читанні – „Хто хоче йти за Мною, хай зречеться самого себе, візьме на себе свій хрест та йде слідом за Мною. Бо хто хоче спасти свою душу, той її погубить; а хто погубить свою душу ради Мене та Євангелія, той її спасе!” (Мр. 8: 34-35).
Отож, бажаючи перемагати насамперед гріх, а вже потім і ворога нашого народу і Церкви, ми покликані за нинішньою порадою апостола Павла, за нинішнім прикладом святих мучениць, що тезоіменні християнським чеснотам – Вірі, Надії, Любові і Софії – Мудрості – долати пристрасті і гріх, творячи добро, щоб з апостолом промовити – „живу вже не я, а живе в мені Христос!” (Гал. 2:20) Тоді й Христос перемагатиме нашими руками, нашими знаннями, нашими серцями та нашими устами, розбудовуючи царство любові і правди. Амінь.
+ Борис, благодаттю Божою єпископ Херсонський і Каховський, керуючий Таврійською єпархією, бригадний капелан
Немає коментарів:
Дописати коментар