Останнім часом мене не полишає одне відчуття. Не сьогодні, не завтра, але вже десь попереду — той день, коли ми знову поїдемо в український Крим. Коли будемо купатися в нашому морі, дивитися на наші гори, вдихати солоне повітря свободи і відчувати прості радощі життя на звільненій українській землі.
І я майже чую ці голоси. Хтось скаже: «Ми так довго вас чекали. Нас обдурили». Хтось майстерно перевзується просто в повітрі й почне розповідати, як усі ці роки таємно підтримував Україну. Ну що ж… Бог усе бачить. І кожному суддя — не людина, а Господь.
А поки що з кожним вдалим ударом по окупаційній машині, з кожним актом наближення свободи дуже помітно, як підгорає на болотах. І як дехто, ще вчора голосно кричавший «Крим наш», раптом починає дуже швидко шукати дорогу на материк.
А після Криму будуть інші міста й села нашої незламної, але покаліченої війною Батьківщини. Буде моя рідна Донеччина. Будуть зустрічі, яких чекають роками. Будуть і ті, хто не дуже зрадіє нашому поверненню. Але правда має дивовижну властивість — вона завжди повертається додому.
Я знаю, де служитиму після визволення. Знаю, заради чого варто витримати цей шлях до кінця. І знаю, що знайду сили відновлювати те, що ворог намагався стерти з лиця землі. Бо руйнувати легко. Відбудовують лише ті, хто справді любить свою землю.
Можливо, це просто відчуття. Але зараз воно дуже сильне. Та на все Божа воля.
Тому треба молитися. Донатити. Допомагати. Вірити. Працювати для Перемоги там, де ти є.
І пам’ятати: Україна повернеться всюди, де її чекали. І навіть туди, де вже перестали вірити.
Слава Богу. Слава Україні.
https://www.facebook.com/share/1S9mnF8ncn/
Немає коментарів:
Дописати коментар