Православне Прибужжя

Чому Свято-покровський собор в Ізмаїлі і взагалі російські православні церкви нагадують мечеті?

Російська церковна архітектура — яскравий приклад, який викликає подив у порівнянні з європейськими християнськими храмами та навіть з українською традицією православного будівництва.

Найчастіше звертають увагу на так звані луковичні бані російських церков. Вони низькі і мають округло-загострену форму. Деяка відмінність від куполів мечетей - вони встановлені на барабанах.

У візуальному сприйнятті вони нагадують куполи ісламських споруд, а дзвіниці — мінарети.

Європейські християнські споруди розвивалися за зовсім іншою логікою: це готика — вертикальність, стрілчасті арки, шпилі, вітражі; чітка орієнтація на простір, світло.

Українські церкви — навіть православні — мають зовсім іншу естетику: багатоверха структура (три, п’ять, дев’ять верхів),

грушоподібні, але не «луковичні» бані. Українське бароко XVII–XVIII століть формувалося в європейському контексті й було значно ближчим до західного християнського світу, ніж до східного московського азійсько-мусульманського.

До речі, цар Павло І окремим указом заборонив будівництво церков в українському стилі - з трьома банями в ряд (символ Святої Трійці). Усі проєкти храмів мали затверджуватися в Петербурзі або губернських центрах; Синод отримав право відхиляти “місцеві” та “неканонічні” форми; запроваджувався єдиний “загальноімперський” стиль.

Це був удар саме по українській традиції, адже український храмовий тип мав ознаки, які імперська влада вважала небезпечними, зокрема козацькі традиції.

Дозволялися лише однобанні (луковки як в мечетях) храми з “російською” центральною вертикаллю, місцеві громади змушували перебудовувати або “виправляти” старі храми.

Уже на початку ХІХ ст. нові українські храми майже не будуються в традиційному стилі, старі — перебудовують, міняють кількість бань і їх форму, добудовують московсько-татарські дзвіниці-мінарети.

Хрести на куполах з так званими «татарськими» півмісяцями під ними, є наслідком тривалого співіснування й примусового навернення мусульманського населення в Московії, де нове православ’я часто накладалося на вже усталені ісламські символи та уявлення. На відміну від української традиції, де хрест формувався в європейсько-візантійському контексті без такої спадщини, у Московській державі цей знак став своєрідним візуальним компромісом між християнством і тюрксько-ісламським минулим.

* * *

Ключовим моментом тут є тривала християнізація татарської Московії.

Московія, як улус Золотої Орди на 70% складалася з поволзьких татар та інших монголо-татарських народів серед яких був поширений іслам (магометанство), а на 30% з угрофінів, які за релігійними поглядами були поганці (язичники) з традиціями канібалізму (самоїдства). Православ’я насаджувалося довго, часто адміністративно і силовими методами. Процес хрещення московсько-татарських земель був тривалим і болісним, із численними повстаннями, поверненнями до ісламу та формальним прийняттям християнства без глибокої внутрішньої зміни.

Втім, коли московіти/татари приймали віру Київської Русі, вони казали "тепер я руський". Але приймали вони її за примусом - чисто формально, але не душою.

Цікаво знати, що в Ізмаїл після окупації радянською імперією 1944 року і до її розвалу в 1991, завезли близько 30 тисяч московитів - переважно з ісламських Чувашії та Нижньогородської області і з Татарстану.

Вони є генетичними ісламістами і досі не сприймають християнство.

Тому православні церкви, навіть зовнішньо схожі на мечеті, в Ізмаїлі стоять пустими, а виходці з Московії є безбожниками і навіть сатаністами, а створена сатаною Сталіним церква РПЦ МП є сатаністською і безблагодатною.

Смішно, але ці понаєхи з Орди, називають себе ізмаїл-ЧАНами з татарським суфіксом ЧАН, а не традиційною стародавньою назвою "измаильцы" російською або "ізмаїльці" українською.       

https://www.facebook.com/share/p/17fyp3Kptn/