Православне Прибужжя

Бути медичним капеланом – це бачити серцем,

Про немедичну підтримку говорить і викладач, і студент, і практик медичного капеланства, м. Поліна Дудченко

В КПБА вже втретє розпочав навчання курс медичних капеланів, – циклу спеціалізації «Клінічне душпастирство».

Серед слухачів цього напрямку медична капеланка 4 лікарні, кафедри паліативу Національного університету охорони здоров'я імені Шупика, дружина священника, сімейний лікар, письменниця, багатодітна мама Поліна Дудченко.

Цікаво, що м. Поліна на кафедрі паліативу сама викладає вступ до медичного капеланства. Поліна Дудченко, яка є і слухачем курсів КПБА сама має неабиякий досвід реального медичного капеланства. Тож ми попросили її поділитися досвідом і прокоментувати її становлення цього дуже нового для українського суспільства інституту.

Далі думки м. Поліни.

Моє капеланство почалося, коли я ще студенткою прийшла працювати медсестрою в реанімацію однієї зі столичних лікарень, а потім коли почала працювати лікарем неонатологом (лікар для немовлят), - розповіла ресурсу м. Поліна, 

Студенткою я вже була віруюча, ходила до храму і бачила, що люди з реанімації, які були на межі, потребували, щоб хтось був поруч, щось можливо почитати, дати пораду релігійну чи нерелігійну. Це була історія не про медицину, і не про церковні обряди, а про те, щоб бачити серцем і полегшити останні години чи дні життя людини. Жінка до цього дуже надається.

Вже будучи неонатологом, в дитячій реанімації, я (з дозволу батьків) охрестила багато дітей, які були у критичному стані. Вірянин може охрестити людину у критичній ситуації, коли священник може не доїхати. 

Це були непрості умови. Тривають реанімуючи заходи, а ти хрестиш, адреналін в серце, а ти хрестиш. Деякі з дітей вижили, деякі ні. Для батьків тих дітей було потім дуже важливо, що вони можуть молитися за них в церкві. І зберігати зв’язок із дитиною.

Медичний капелан, це поговорити з людьми, поговорити з батьками, діти яких помирають.

Колись до мене, як до лікаря і до дружини священника, звернулася жінка, яка завагітніла у небажаний час небажаною дитиною. «Чи пробачить мене Бог, якщо є зроблю переривання вагітності», - спитала вона.

«Будь-яке нове життя краще за нову смерть», - м’яко сказала я. Через півроку вона потелефонувала і сказала, що у неї народилася донечка.

Взагалі, рух, культура немедичної підтримки в Україні тільки зароджується. Медичне капеланство важливе всім: і медикам, і військовим в шпиталях, і їхнім родинам.  

Підкреслю: капеланство надважливе для співробітників медичних закладів. Буває, що звернення співробітників часто миттєві, коли ми пересуваємось десь у кафе чи йдемо в одному напрямку коридором. Треба знайти час, гарний настрій в слова підтримки.

До слова, якщо у військовій частині був капелан – священник, то завжди є попит на порадника і в шпиталі. Але цей інститут та культура дуже потрібні, оптимально мати такого капелана у кожній лікарні.

Зараз же триває навчання, підготовка, і я думаю, що дуже важливо мати спільні зустрічі вже людям, які є у цій професії чи служінні. Ми могли б обговорювати випадки, історії, як себе поводити у екстраординарних ситуаціях, як знайти спільні теми, як підтримати. І я переконана, що ми на шляху становлення капеланства будемо шукати, ймовірно робити помилки, але точно розвиватися і створювати свою традицію немедичної підтримки.

https://www.facebook.com/share/14P2emJhcxB/