Православне Прибужжя

День захисника та захисниці України: богословсько-антропологічний вимір жертви та пам’яті

1. Онтологія жертви

Наше життя можливе лише тому, що інші життя були принесені в жертву. Існування сучасного покоління тримається на самопожертві українських героїв і героїнь, які віддали власне буття, аби зберегти наше. У богословському ключі це означає: ми вже не маємо свого життя - ми живемо життям тих, хто поклав його за нас.

2. Парадокс здоров’я та каліцтва

Наше здоров’я народжується з ран і каліцтв українських воїнів. Те, що ми можемо вільно жити й дихати, обумовлене їхнім фізичним і духовним стражданням. Тут відкривається парадокс: цілісність одних ґрунтується на самозреченні інших. Тому ми покликані шанувати цю високу ціну й не марнувати дароване здоров’я.

3. Подружній і родинний вимір

Подружня вірність і сімейна повнота багатьох збережені завдяки вдовиній жертві тих, чиї чоловіки або дружини не повернулися з війни. Діти мають батьків лише тому, що інші діти стали сиротами. Батьки тішаться дітьми, бо інші батьки втратили своїх. Це свідчить, що справжня любов у християнському вимірі завжди є жертовною.

4. Сім’я як простір спільної відповідальності

Наші сім’ї залишаються цілими лише тому, що сім’ї героїв були розбиті смертю й стражданням. Отже, ми не маємо права жити виключно для власного кола рідних. Кожна родина покликана стати співродиною для сімей загиблих і поранених воїнів. Це не лише моральний обов’язок, а й духовний імператив.

5. Екклезіологія пам’яті

Кожне місто, село й громада мають поіменно знати своїх героїв - живих і полеглих, закатованих ворогом чи поранених у бою. Пам’ять про них є формою церковної анамнези: такого спогаду, що не просто відтворює минуле, а вводить у присутність жертви як джерела життя.

6. Етичний імператив опіки

Байдужість до сімей героїв є моральним злочином. Воїни не ставали каліками заради себе - вони прийняли страждання замість усіх нас. Їхня жертва зобов’язує нас не до приватного егоїстичного існування, а до служіння - передусім у турботі про сім’ї загиблих і поранених.

7. Телос життя у світлі жертви

Українські герої віддали життя, щоб ми жили не власним, а їхнім життям. У богословському сенсі це є іконічним образом Христової Пасхи: ми живемо, бо Христос помер і воскрес; ми живемо, бо воїни поклали душі свої за наш народ. Тому кожен наш день - це не наш день, а дароване нам їхнє життя.

8. Екзистенційний вимір українського націоналізму

Юрій Шевельов наголошував, що одним із найбільших гріхів української культури є провінціалізм. Подолавши просторовий провінціалізм, людина все ж може впасти у ще небезпечніший — хронологічний провінціалізм, який відкидає зі свого життя минулі та майбутні покоління, замкнувшись у вузькому колі «теперішнього моменту».

Подолати цю обмеженість здатне лише християнство, адже воно вводить людину у вимір вічності та універсальної історії, де кожне покоління постає у сопричасті з іншими.

Мислити себе потрібно в глобальному історичному горизонті: кожен із нас є не менш значущим, як неповторний функціональний орган Тіла української нації, ніж гетьман Іван Мазепа, президент Михайло Грушевський, провідник Степан Бандера чи інші великі постаті минулого.

Ми маємо пам’ятати, що наші рішення постають перед поглядом Івана Богуна, праведника Петра Калнишевського, Симона Петлюри та інших героїв історії. Тому кожна наша дія, навіть локальна, набуває космічного виміру і постає як звіт перед минулими та майбутніми поколіннями.

Саме це і становить екзистенційну сутність українського націоналізму: коли за одним державним столом збираються минулі, теперішні й майбутні покоління, творячи неподільну спільність буття та відповідальності.

Слава Богу! 

Слава Україні!

Героям слава!

-----------

https://www.facebook.com/share/1B5rhJDU2Q/

Світлину взято з мережі