Православне Прибужжя

УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА ЩЕ ДО ЇЇ ЗАГАРБАННЯ МОСКОВСЬКОЮ

370 років тому почалася подорож Україною Антіохійського Патріарха Макарія ІІІ. Чому це важливо для історії України і хто такий диякон Павло Алепський?

У суботу, 10 червня 1654 року кордон України і Молдови на Дністрі перетнув Блаженнійший Антіохійський Патріарх Макарій ІІІ. Вже минулого тоді два роки, як він зі своєю свитою виїхав із Сирії і їхав православними країнами Європи у московію, щоб дорогою з Дамаска до москви збирати гроші на підтримку древньої Антіохійської Церкви.

Патріарх Макарій ІІІ зі своєю свитою мандрував Україною у 1654 і 1656 роках. Насправді східні патріархи часто мандрували Україною і до Макарія ІІІ і після Макарія, але ця подорож стала знаковою тому, що патріарха Макарія ІІІ супроводжує його рідний син і секретар архидиякон Булос аль-Халябі Ібн аз-Заїм аль-Халябі, - він більш відомий в Україні, як диякон Павло Алепський. Він називається «Алепським», або «Халебським», бо він був родом з міста Алеппо в Сирії.

Павло Алепський залишає для нас докладний щоденник про подорож антіохійського Патріарха Макарія ІІІ. Павло дуже детально описує побут, традиції, звички місцевих українців, архітектуру і головне детально описує Українську Православну Церкву ще до її загарбання московською.

В Україну патріарх прибуває з Молдови і Валахії і після України антіохійський патріарх їде у московію, тому щоденник Павла Алепського - це порівняння трьох абсолютно різних держав і народів - московитів і українців і волохів. Те, що Павло Алепський - араб і все тут у Європі для нього нове і незнайоме дає можливість зрозуміти, що волохи, українці і московити дуже різні народи. А між українцями і московитами буквально існує культурна прірва.

Історик Володимир Січинський у якого я вперше прочитав про Павла Алепського пише:

«Про Україну пише Павло Алепський з захопленням, як про «прекрасну країну, що повна мешканців і замків, як гранатове яблуко зерен». Уперше ступивши на українську землю у Рашкові над Дністром, Павло Алепський відразу помітив високий рівень культури: «Починаючи цим містом, себто по всій Козацькій землі, ми помітили прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони, за малими винятками, навіть здебільшого їх жінки та дочки, вміють читати та знають порядок богослужіння та церковний спів. Крім того, священики вчать сиріт та не дозволяють щоб вони тинялись по вулицях». В іншому місці пише: «В козацькому краю в кожнім місті та кожнім селі побудовані будинки для бідних і сиріт. Хто туди заходить, дає їм милостиню, не так, як у молдавськім або волоськім краю, де вони юрбою ходять по церквах і не дають людям молитися».

Звертає увагу також на прекрасні будови по всіх містах і містечках та упорядкування їх. Тут є скрізь лазні для мешканців, скрізь на дзвіницях і вежах бачив він гарні годинники, на площах — фонтани.

Вказуючи, що все населення України грамотне, Павло Алепський відзначає велику освіченість української еліти. «Серед монастирських, зокрема київської Лаври, наставників є люди вчені, правники, промовці, знають логіку і філософію та працюють над глибокими питаннями».

Про київських жінок пише, що «вони гарно вдягнуті, зайняті своїми справами, ніхто не кидає на них нахабним оком».

Особливо багато пише Павло Алепський про українську архітектуру — міську, оборонну і найбільше про церковну. «Ми мали нагоду відвідати маєстатичні церкви зимові та літні з пребагатими скляними вікнами, які радували наші серця; всі вони побудовані недавно, від часу, як до влади прийшов гетьман Зиновій Хмель». Скрізь по містах відзначає «великі, прегарні, чудові» церкви. Про Святу Софію у Києві не знаходить мандрівник слів, щоб її гідно описати: «Людському розуму несила їх охопити — такі різноманітні барви її мармуру, очевидно, говорить про мозаїки, такі їх сполуки, такий гармонійний розклад частин її будови та безліч високих колон, такі високі її бані і вся вона простора, має багато портиків і притворів»... Про іконостас Святої Софії каже, що він «чудовий і величавий; він новий, надмірно великий, глядач з дива не сходить, на нього дивлячись. Ніхто не має сили його описати, такі гарні, різноманітні його різьблення і позолота».

Переїжджаючи через Україну, Алепський пише: «Дорога через Україну проходила здебільшого серед численних садів, що їм нема ліку, і ланів усякого збіжжя заввишки з людину, неначе то море безкрає, широке та довге. О, яка це благословенна країна! Що за благословенний народ! Який він численний!»

У Києві, пише далі Алепський, «при кожному домі, неначе при яких палатах, є великі садки, де ростуть усі овочеві дерева, які тільки в них удаються; безліч дерев алепської шовковиці... є також великі горіхові дерева, багато в цих садах росте винограду. Серед прегарних грядок з огірками вони сіють багато крокосу, рути і гвоздик різних барв». Про ліси за Києвом каже, що там росте кедр, про ліс з Прилук до Густинського монастиря що він увесь складається з горіхових дерев, вишень і слив.

3 України через Путивль Павло Алепський з патріархом поїхали до Москви, де були майже два роки. Побут свій у Москві Павло Алепський описує в дуже непривабливих фарбах, і, незважаючи на те, що патріарх там одержав великі подарунки, Москва їм не сподобалася. Про москалів він пише, що «всі вони, від великого до малого, мають п'ятий темперамент, а саме лукавство, чужинцям нічого не скажуть. Життя московітів дуже зв'язане, та ніхто з чужинців не може зносити цього, і людині все здається, ніби вона у в'язниці». Загально про свій побут у Москві сирієць Алепський пише так: «Жарти та сміх стали нам зовсім чужі, бо лукаві москалі підглядали нас і про все доносили. Бог хай спасе нас і звільнить від них».

Зате відпочили патріарх та його оточення, коли знову стали ногою на українську землю. Перед Києвом, ночуючи на березі Дніпра, Павло Алепський записує: «Цієї ночі ми спали на березі ріки, зовсім задоволені та спокійні, бо від тої хвилини, коли ми лише побачили Печерську Лавру, що здалеку виблискувала своїми банями, та як лише до нас долетіли премилі пахощі цих цвітучих земель, наші душі затремтіли від радощів та втіхи, серця наші порозкривалися, і ми розливалися в подяках Господові Богові. Цілих два роки в Москві колода висіла на наших серцях, а розум був геть-чисто стиснений і придушений, бо в тій країні - Московщині ніхто не може почувати себе хоч трохи вільним і щасливим, хіба лише ті люди, що там виросли, а всі інші, от хоч би і ми, навіть ставши панами цілої країни, як патріарх!, ніколи не перестануть бентежитися та відчувати в серці своєму неспокій. Зате Козацька країна була для нас начебто наш власний рідний край, а її мешканці були нашими добрими приятелями та людьми, неначе ми самі!»

Досить докладно описує Павло Алепський побут у гетьманські столиці - Чигирині та прийняття у Богдана Хмельницького. Перед містом «писар, себто секретар Хмеля, вийшов нам назустріч з великим відділом козаків і провів нас до міста головною дорогою... Замок своєю висотою і архітектурою нагадує замок в Алеппо, видно його здалеку. Коли ми під'їхали до міста, молодий гетьманич вийшов нам назустріч із процесією та духовенством, і нас провели до старої дерев'яної церкви Успіння Пресвятої Богородиці, що стоїть біля гетьманської палати. Після Служби Божої ми пішли до гетьмана на обід. У понеділок нас повезли в монастир за містом, він зветься Троїцький. Тут ми вистояли Службу Божу, а опісля неї пішли на обід до писаря, а саме Івана Виговського, бо він — засновник того монастиря... Замок у Чигирині не має собі рівних у всій Козацькій землі, щодо свого простору та великих боліт, що кругом нього. Тим-то він дуже сильний, але під теперішній час він у руїнах. Всередині нього багато круч. Деякі замкові гармати дуже гарні, вони такі ясні, виблискують, наче те золото... Нам тут оповідали, що під цю добу ця країна виставляє 300 тисяч козаків, кожний із своєю зброєю... В суботу 2 серпня Хмель приїхав провідати нашого владику-патріарха, й після цього ми виїхали з міста».

З такої короткої довідки, я вперше дізнався про мандрівку Антіохійського патріарха в Україну, а потім почав шукати де почитати щоденники Павла Алепського.

Пам’ятаю, коли вперше прочитав Павла Алепського 15 років тому, був вражений такою деталлю, достеменно не процитую, але смисл такий. Алепський пише, що українці відрізняються любов’ю, вони навіть своїх собак годують молоком і м’ясом і собаки служать їм вірно, а московити морять своїх собак голодом і зрідка годують помиями, щоб ті були злі.

Це спогади про Україну, яку ми втратили. Це книга про справжню Атлантиду, яка десь глибоко в українській душі. Це книга про ту Україну, яка ще не була сплюндрована московитами. Це книга про те, що відрізняє нас від споконвічного нашого ворога - московії.

«Блаженні очі наші за те, що вони бачили, блаженні вуха наші за те, що вони чули, блаженні серця наші за пережиті нами радість і захват у країні козаків», - підсумовує свою подорож диякон Павло Алепський.

Щоденник Павла Алепського це моє улюблена чтиво на ряду з «Мандрами по святих місцях Сходу» Василя Григоровича-Барського. Всім рекомендую почитати. Але рекомендую читати всі три частини щоденника Павла Алепського і про Молдову і про Україну і про московію.

Андрій КОВАЛЬОВ

Волин. єпарх. відом., 2025, №1 – https://www.pravoslaviavolyni.org.ua/img/img-newspaper/2025_01.pdf

Світлина з https://www.facebook.com/groups/historyofchurch