Православне Прибужжя

3-тя Неділя після Пасхи

День жінок-мироносиць

Чого хоче жінка? Скільки разів уже намагалися відповісти на це питання – але відповіді або досі не знайшли, або вона ще не сформульована. Бо якби знали, то так би і робили. Але який дивний цей світ! Дивний тим, що в ньому справжні герої зазвичай без нагород. А ті, хто нагород не мав би отримувати – ті стоять на медалях. І це буття цього світу, це його правда, це його норма. Та чи готовий наш світ із цією нормою давати відповіді на такі складні питання, на які він намагається відповісти і навіть ніби відповідає?

Сполучені Штати, 1973 рік. Експеримент: здорові люди опиняються на місці психічно хворих. Автор експерименту і ще сім людей звертаються у клініки з проблемою: вони чують голос, який до них промовляє. Всіх прийняли як пацієнтів, а через якийсь час вони заявили: вже все нормально, ми нічого не чуємо. Середня кількість часу, який пробули люди в лікарнях – 19 днів. І кожен із них, уявіть собі, вийшов із діагнозом: ремісія шизофренії або психічні розлади. Хоча це був експеримент. Потім знову 12 людей у різних місцях ідуть з тим самим до лікарні. Результат той же. Всіх примушували до лікування і всі невдовзі казали «ми вже здорові», а їм казали – ні. Виникає питання: чи може здорове бути розрізнене в цьому світі?

А от хто запідозрив, що це були або журналісти, або розслідувачі – тобто підставні здорові люди, – то це були справжні психічно хворі. Вони стверджували, що ці люди не хворі, хоч і здорові заперечували. Щоб увінчати той шум, який створився в колі медичному і суспільному після цього експерименту, його автор сказав, що відправить всього одну людину і в одну лікарню. І коли лікарня виявила 41 «несправжнього» пацієнта, автор експерименту заявив: «Я нікого здорового до вас не посилав». Ця історія про те, що ми весь час намагаємося дати оцінку, не маючи вміння.

 

Той, хто нічого подібного не робив – той завжди все знає. Ті, хто будує, послухайте того, хто ніколи навіть будки собачої не збудував. Він знає, як робити. Він знає все. І ми з вами сьогодні дивимося на подвиг, рівного якому не було за часів Христа. Ці жінки стояли при хресті, вони першими ідуть зустріти Учителя і зробити те, що для решти звучить, як бувальщина. Ви послухайте – як вони йдуть? Це наука всім людям, які від Христа. Вони йдуть, знаючи, що камінь великий, що сили в них на нього нема. Але людина, яка довіряє правді – вона йде, бо їй треба це зробити. Не загинає пальці, скільки в неї причин, щоб це не робити, не розказує всім, які складні обставини її роботи – а вона йде і клято робить свою роботу, незважаючи ні на що. Кремезні, які могли цей камінь з легкістю відкотити, поховалися. Їх ще треба було познаходити, щоби повідомити їм, що Христос Воскрес. І як би все дивно не звучало, але всі священні тексти писали чоловіки. Від початку книги Старого Завіту і до кінця – це все твориво Святого Духа руками чоловіків. І ця грубість відчувається. Знаєте, у чому найперше? В тому, що за Матір Божу, за ту, яка виносила під серцем нам спасіння, інформації – «пшик», тобто дуже мало. Жінки-мироносиці, які сміливі, вправні, які справді винесли вістку про Воскресіння, перші її побачили і почули – вони теж розмиті. Вони так, «трошечки є».

Проповідники та перекладачі Святого Письма дуже активно взялися говорити, що жінка створена з ребра. А в ребрі мозку немає. Так от, хочу сказати, що переклад текстів – це справа дуже серйозна. І коли сказано, що взято «бік, сторону чоловіка» (а в єврейському тексті саме так), то так і є. Це вже потім перекладачі вирішили, що хай буде ребро. А це означає, що жінка – це рівноцінна сторона чоловіка, не якась лише частинка. В оригіналі це звучить дуже гарно, а слова, що чоловік, що жінка, звучать дуже подібно.

Так от – чого вона хоче, та жінка? Я думаю, що найкраще про це запитати саму жінку. І запитати саме в цей час, тому що завтра бажання і думки можуть бути іншими. І одна відповідь, промовлена устами жінки, дуже мені лягла на серце. В нас же звикли казати як: в разі чого – «дурна баба». Так же? Або «що ти там розумієш», «мовчи, жінко». Але є одне але: оця слабка, тендітна жінка хоче від чоловіка одного. І вона каже: «Я тисячу разів можу не мати рації, я це визнаю. Я слабка, я можу діяти емоціями, я можу говорити не те, що треба, але я хочу знати, що є в світі одна людина, яка, незважаючи, що я тисячу разів не маю правди, буде захищати мене від цього світу так, ніби це моя правда». І та сама жінка від дітей хоче теж одного: їй байдуже що в них, де, як, скільки, але їй важливо знати – діти, добре вам чи не добре? І, в принципі, на цьому щастя жінки завершується. Не треба їй так багато, як складають, загинають пальці. Не треба їй запихати те, що загороджуючи, нібито прикрашає. Треба дати їй те, чого вона насправді хоче.

І сьогодні, величаючи жінку (адже сьогодні неділя тих справжніх, які зробили каторжну роботу, які не побоялися), ми з вами маємо навчитися у них, у жінок – як би це дивно не звучало, що не від апостолів. Бо вони лише потім пристали до цієї проповіді, вони лише потім почали виконувати те, що їм говорив Христос. А зробила всю цю роботу проста, як ми кажемо в народі, жінка – одна, дві, три. Вони пройшли весь шлях із Христом, хоча проповідь була не їм. Проповідь була до апостолів: друзі, іду розпинатися. Але вони не чули. Чули ті, хто були на кухні, чули ті, хто стояв за пранням. У Євангелії є епізод про двох сестер, у яких гостюють апостоли і Христос, Марфа і Марія. І каже одна: «Господи, треба на кухні попрацювати». Звичайно, що всі записали ту відповідь, у якій вона вибрала кращу долю, що вона Христа слухає. Але якби так по-чесному: всі ці зібрання апостольські, всі ці подорожі, всі ці речі – скільки вони потребували роботи? Попрати, нагодувати і поприбирати? Де про це? Де ті мужні чоловіки, які б записали, що їм служили жінки багато і каторжно? Вони страждали, мучилися, але між тим були нагодовані, попрані і все інше. Де це? І зауважте, що пишеться, коли згадують чудо з годуванням людей п’ятьма хлібами і двома рибами. Письмо каже, що було «п’ять тисяч народу, не рахуючи жінок і дітей». Виходить, жінки і діти – це не народ.

У суспільстві місце жінки вже повернуто – є рівноправність. Тепер є жінки, які керують чоловіками. І, напевно, скоро можна буде питати, чого хоче чоловік. Але в сьогоднішній день, вітаючи вас, дорогі жінки, я бажаю вам, аби всі ваші мрії, навіть найбільш чудернацькі, всі прості жіночі думки і прагнення мали на цій землі місце для здійснення. Щоб ви почули те, що ви хочете почути, щоби ви побачили у поведінці щодо вас від тих, хто вам важливий, те, що ви хочете побачити. І хоча би половинці, хоча би частинці цього нехай Господь дасть здійснитися.

https://www.facebook.com/share/19yjhLD7F9/