Православне Прибужжя

19 березня 1864 році – в селі Попудня на Черкащині народився Василь  Липківський, творець і перший митрополит УАПЦ.

Після завершення навчання, Василь Липківський певний час вчителював у навчальних закладах міст Шполи та Черкас.

У 1891 році, молодий чоловік приймає священницький сан, розпочинаючи служіння в парафіях православної церкви.

Розмірковуючи над шляхами реформування церковного життя, став одним із фундаторів «Братства воскресіння Христа», утвореного для здобуття автокефалії. Наприкінці 1917-го було створено оргкомітет для скликання Веукраїнського церковного собору. Запланований на 7 січня 1918-го, собор через російську агресію кілька разів переносився. Гетьман Павло Скоропадський та Директорія УНР проголошували автономію УПЦ, однак політичні обставини не дозволяли реалізувати ці рішення. Перший Всеукраїнський православний церковний собор (1918) навіть позбавив делегатських мандатів Василя Липківського та інших прихильників автономії. Однак другий собор (1919) ухвалив розпочати утворення українських парафій. Василь Липківський відслужив першу літургію українською мовою в київському Микільському соборі, став настоятелем Софійського собору, утворював українські парафії, перекладав на рідну мову богословські та літургійні тексти. Ієрархи РПЦ позбавляли його духовного сану, однак Всеукраїнська православна церковна рада взяла курс на створення власного єпископату, не вважаючи російський за своїх архіпастирів.

Перший Всеукраїнський церковний собор зібрався в Софії Київській 14 жовтня 1921-го і проголосив автокефалію УПЦ. Перехід Київської церкви під зверхність Московського патріархату 1686-го визнано неканонічним, богослужіння мали вестися української мовою. Василя Липківського майже одноголосно обрано митрополитом Київським і всієї України.

Більшовицька влада, занепокоєна успіхами української церкви, взяла курс на розкол українського православ’я. Зусиллями Василя Липківського та його прибічників вдалося нейтралізувати розкольників із громадської течії «Діяльна Христова церква». Однак натомість почалися прямі репресії. Влада конфісковувала церковне майно й храми, єпископів заарештовували або ж відправляли в заслання. Двічі заарештовували й митрополита за звинуваченням в антирадянській діяльності.

На другий Всеукраїнський церковний собор восени 1927-го Василь Липківський прибув після тримісячного ув’язнення. Під тиском влади його звільнили з «митрополичого служіння» (інакше спецслужби погрожували розігнати собор і заслати митрополита). Слабкість духу делегатів собору стала ударом для Василя Липківського: «Як вийшов я з ВПЦР в день мого звільнення, то вже більше й не ходив туди і абсолютно ніяких зв’язків з керівними органами не мав, – писав він у спогадах. – Хоч я іще два роки жив коло святої Софії в 10 сажнях від ВПЦР, ні один з єпископів, ні один з членів ВПЦР, крім Чеховського, майже ніхто з священиків не заходив до мене: всі як чуми цуралися».

Однак у 1929-му радянська влада оголосила УАПЦ «однією з ланок антирадянського підпілля» і невдовзі розпустила.

Останні роки провів у злиднях, під постійним наглядом спецслужб. Живучи впроголодь, писав «Історію Української Православної Церкви» (збереглася завдяки тому, що її вдалося передати на Захід), займався перекладами, вів широке листування.

У вересні 1937-го його запросили очолити Українську церкву в Канаді. Однак реалізувати задум завадив черговий арешт 22 жовтня. За місяць особлива трійка при Київському управлінні НКВД засудила до найвищої міри покарання за «антирадянську агітацію у великих розмірах».

Розстріляний 27 листопада 1937-го в Києві. Вірогідно, похований в Биківнянському лісі під Києвом. На Лук’янівському кладовищі встановлено пам’ятний хрест.