Православне Прибужжя

З проповіді Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія

у шосту неділю після Пʼятидесятниці:

«Хвороби є приводом для нас замислитися над нашим власним духовним життям. Вони спонукають нас до покаяння, до виправлення, спонукають молитися. Коли подивимося на самих себе, подивимося у своє серце, то переконаємося, що значно частіше людина звертається до Бога тоді, коли відчуває загрозу, коли перебуває в біді, коли потребує допомоги. Яскравим прикладом цього є зцілення десяти прокажених. Всі вони хотіли звільнитися від страшної хвороби. Але коли зцілилися, то лише один з них повернувся, щоби подякувати Богові.

Ніхто не повинен свідомо піддавати своє здоров’я небезпеці, бути легковажним щодо нього, адже воно – дар Божий. І нехтування цим даром, його марнування – це теж гріх, за який людина відповідатиме перед Творцем.

Але коли приходять до нас чи до наших ближніх випробування хворобою, то такі обставини ми повинні використати з духовною користю, обернувши наслідки зла до добрих плодів. Хвороба повинна спонукати нас до щирого покаяння і виправлення. Якщо чуємо від лікарів та фахівців, що здоров’я наше зазнало шкоди від того, що маємо хибні, шкідливі звички, що зловживаємо їжею і питтям тощо – то маємо виправлятися.

Якщо ближні наші захворіли – маємо в міру можливого попіклуватися про них, особливо коли йдеться про людей самотніх, похилих віком, бідних. Навіть якщо не можемо допомогти безпосередньо, то все одно завжди маємо засіб, який не потребує нічого, окрім любові – це молитва.

Нещодавно ми згадували про римського сотника, який просив Господа зцілити його хворого слугу. Сьогодні ми бачимо приклад віри тих, які принесли паралізованого до Спасителя. Все це доводить, що Богові угодне наше піклування про ближніх, наші прохання про їхнє духовне і тілесне здоров’я. І Господь, вислуховуючи щирі молитви, допомагає, зцілює – чи то через сили, дані Ним самій людині, чи через мудрість лікарів, чи навіть звершуючи явне чудо.

Але навіть якщо сталася невиліковна хвороба – то і в такому випадку не слід впадати у відчай. Бо ті, хто у випробуваннях не втрачають віри, не втрачають надії на Бога, хто усвідомлює, що вірних чекає життя вічне, де немає хвороб і болю, але де є невимовна радість від єдності з Небесним Отцем – такі уподібнюються Іову Багатостраждальному та іншим святим, хто за терпеливість у хворобі отримали вінець нетлінної Божественної слави. Бо вони, подібно до мучеників, перемагають спокуси диявола і самим життям своїм засвідчують повну відданість Господу.»