Деякі думки з приводу «заборон» священникам, які доєднатися до Православної Церкви України, або вступили в Євхаристійне співслужіння-спілкування з ієрархами Константинопольського Вселенського патріархату.
Не вдаючись до глибокого канонічного аналізу цих псевдо-заборон, адже це вже багаторазово зроблено (подвійне покарання, безглузді формулювання, протиріччя євангельському і святоотецькому розумінню Євхаристії і використання влади єпископського служіння в завідомо несправедливих і корисливих цілях, що є хулою на Святого Духа і тд). Зверну увагу на те що лежить на поверхні.
1. З канонічної точки зору, після рішення Святого і Священного Синоду Константинопольського патріархату - нашої Матері-Церкви від 10-11 жовтня 2018 року, який скасував акт 1686 року, та відновив канонічну юрисдикцію Вселенського патріархату над Київською Церквою - Церквою України, КАНОНІЧНО ніякого московського патріархату чи «упц московського патріархату», чи в єдності з московським патріархатом, в державі Украіна - не існує.
2. Що ж тоді являють із себе З КАНОНІЧНОЇ точки зору ті хто себе іменує УПЦ (не мп). Канонічний статус архієреїв має наступне опреділення: «Відповідно до канонічного принципу територіальності, який є невід'ємним і постійним фактом православної еклезіології, жодна Церква не може бути присутньою в межах юрисдикції Церкви України. Тим не менше, в дусі пастирської чуйності, ми тимчасово терпимо існування українських ієрархів під Росією не як місцевих правлячих єпископів, а лише як титулярних або тих, що перебувають (мають резиденцію) в Україні, ієрархів, згідно з каноном 8 І Нікейського собору, сподіваючись, що, волею Божою, вони незабаром об’єднаються з помісною Церквою».
Що стосується священників і мирян, то ТІ ХТО, ПОКИ ЩО НЕ ПРИЄДНАВСЯ ЄВХАРИСТІЙНО до ПЦУ, є в КАНОНІЧНОМУ стані між 11 жовтня 2018 року (скасування акту про тимчасову владу рпц над Київською Церквою) і 6 січня 2019 року (підписання і вручення Томосу про Автокефалію ПЦУ). Тобто, священники і миряни України, які не визнають офіційно канонічної підлеглості російській церкві (на що звісно мають повне право самоідентифікації), і не увійшли до ПЦУ залишаються і є насьогодні, як це не здавалось би дивним і парадоксальним, кліриками і мирянами відновленої 11 жовтня 2018 року Київської митрополії константинопольського патріархату.
3. З вищевикладеного робимо логічний висновок: що, вищеозначені священники і миряни не мають жодних канонічних зобовʼязань перед єпископами, статус яких опреділений як «титулярних» без жодних адміністративних прав. Відповідно, всі їхні «укази» і «заборони» є канонічно нікчемними з моменту їхньої появи (марнотратство предметів канцелярського вжитку✍️).
4. З огляду на вище сказане, «заборонені» священники не лише можуть, а і зобовʼязані виконувати свої пастирські обовʼязки (перший з яких - літургісати) в повному обсязі. Жодних апеляцій до Вселенського патріарха в даному випадку не потрібно (на відміну від «заборонених» в інших канонічних юрисдикціях).
5. Отці і Браття, йдіть впевненою ходою до Богом заповіданої канонічної єдності Київської Церкви. Не звертайте уваги на «бабʼї басні» та лемент «міді дзвенячоі» агонізуючих від безсилля «титулярних».
Немає коментарів:
Дописати коментар