Православне Прибужжя

Про віру в душі… Слово в неділю V після П’ятидесятниці

„Бо серцем віруємо для праведности, а устами ісповідуємо для спасіння”. (Рим. 10:10)

В нинішній час вельми популярно стало позиціонувати себе віруючим в душі, безапеляційно заявляти про можливість виключно персонального зв’язку з Богом без необхідності перебування у спільноті. Однак таке відпадіння від спільноти зовсім не гарантує збереження необхідного запалу у прямуванні шляхом спасіння, радше навпаки. Водночас не кожна спільнота гарантує спасіння, і нинішня євангельська історія про біснуватих і гурт свиней цьому яскраве підтвердження.

В чому ж різниця поміж спільнотами – гуртами, поміж одноосібним свідченням і подвижництвом?

Господь подає нам відповідь доволі вичерпну: „Де двоє або троє зберуться в Ім’я Моє, там і Я серед них!” (Мт. 18: 20)

Отож, запорукою спасенности спільноти є гуртування в Ім’я Господнє, що стає гарантією присутности Господа, і, відповідно, є гарантією творення діл, що є плодами Божої присутності, Божої дії в особі чи групі. В іншому випадку ми отримуємо ефект нинішньої євангельської ситуації, коли демони входять в гурт свиней і гублять їх. Літературним відповідником такої ситуації є процес так званого оскотинення людини, коли створені на образ і подобу Божу перетворюють себе добровільно, у співпраці із ворогом роду людського, на твариноподібних істот. Напевно недарма в умовах сучасної війни, півтисячі діб котрої минає, ми називаємо ворогів образно свинособаками. Очевидно цей літературний прийом виник саме на біблійній основі, зокрема і нинішнього євангельського читання.

Про позірних віруючих нагадує нам нині апостол Павло, що вони „не розуміючи праведности Божої, і силкуючись поставити власну праведність, не покорились праведності Божій”. (Рим. 10: 3) Так сьогодні ми особливо досвідчуємо цю позірність праведности в умовах війни, коли хизуючись кількістю духовенства, монашества, парафій, монастирів псевдоправославні послідовники єресі русміра не здатні сказати чи почути правду про війну та її причини, про агресора, та його „вівтарного хлопчика”, про мову молитви в Церкві та закономірність автокефалії Православної Церкви…

Однак всяка напівправда, обман відчиняє двері душі для слуг батька неправди – диявола, і тоді перебування у мнимій спільноті, подібно до нинішньої з євангельської оповіді, приносить плід агресії щодо людей – „так що ніхто не міг переходити тим шляхом” (Мт. 8: 28) – а потім і руйнації людської власності. У світлі нинішньої євангельської дії Христа ми можемо подумати, що руйнація, втрати майна є ціною унезалежнення від бісів; і коли ми зациклюємося на матеріальних вигодах, а не переживаємо за спасіння душ людських, то можемо опинитися в натовпі, що вийшов назустріч Ісусові, подібно до походеньок русмірців по лаврах, начебто прощах чи захисту інакшості та тілесної свободи гріха (бо Бог всіх любить), але з фактичними претензіями покинути край, а не дарувати спасіння.

Але нині апостол Павло нам дає пораду – „Близько тебе слово, в устах твоїх і в серці твоїм, цебто слово віри, що його проповідуємо. Бо коли ти устами твоїми визнаватимеш Ісуса за Господа, і будеш вірувати в своїм серці, що Бог воскресив Його з мертвих, то спасешся”. (Рим. 10: 8-9)

Тому, дорогі співвітчизники, уникаймо прикладу гадаринських містян в їх реакції на дії Господа Ісуса, надихнімось Словом Божим, діяльно дякуймо нашим воїнам на чолі з ювіляром Головнокомандувачем і дбаймо про спасіння душ, порятунок народу і держави, щоби прославляти в мирі Господа, Котрий після метанойї наших душ дарує нам перемогу! Амінь.

+ Борис, благодаттю Божою єпископ Херсонський і Каховський, керуючий Таврійською єпархією, бригадний капелан