Століття архієрейської візитації архієпископа Нестора Шараївського до Трипілля.
На свято Вознесіння Господнього, яке припало на 17 травня, 1923 року
архієпископ Київської округи Нестор Шараївський їздив з архієрейським візитом на парафію УАПЦ у Трипілля на Київщині. Його супроводжував протодиякон Василь Потієнко, який лишив спогад про цей візит до Трипілля.
«На Вознесення я їздив з архієпископом Нестором Шараївським пароплавом до Трипілля, на храмове свято. Свято пройшло багатолюдно. Там була Введенська церква
стара, і будували нову, дуже велику, муровану. Старої не розвалили, а над нею будували нову. Не встигли зробити того до революції, а тепер то вже й думати не було часу. Духівництва зібралося багато. Після Літургії - обід тут же на цвинтарі, людей зібралося видимо-невидимо. Звертали на себе увагу трипільські жінки, на мою думку, особливий український тип. Постава, огрядні, чорняві, з широкими бровами, що зросталися на переніссі, серйозні на вигляд, привітні, чепурні, чисті, охайні й гостинні. І то не одна така, а, принаймні, весь той жіночий актив, що брав участь у готуванні обіду то в прийманні гостей.
У Трипіллі тоді свято зберігали памʼять про отамана Зеленого. Один з його братів був членом Парафіяльної Ради. Коли обідали після Літургії в одному домі, то один з присутніх, згадавши за проводирів українського народу, що бажали йому кращого і життя своє віддали за нього, показав рукою геть в далечінь на три берези, сказавши, що там лежить похований отаман Зелений. Чи справді він там лежав, я не знаю, але люди підтверджували, що так. Показували нам ту кручу, де зробили трипільці засаду на комсомольсько-жидівську молодь, що з Києва приїхала битися проти Зеленого. Розказували трипільці, що там крови і зойків, і плачу було! Подивився я на Дніпро, що внизу тече, де потопилося і було потоплено багато з тієї молоді, і згадав слова Шевченка, що багато крови прийняв Дніпро, а ще не менше прийме. І мимоволі думка шугнула за Ніжин, до Крут, де так само загинуло сотень чотири українських чудових юнаків за волю України, за честь її, бо збезчестилися українські військові частини, і нікому було захищати України, обстоювати ї, щоб не допустити червону навалу до Києва. Запальні, гарячі, полумʼяні серця, нерозважені, молоді голови не зважили, що їм не встояти проти такої навали, - пішли в бій, і чесно полягли. Чи не реванш Трипілля за Крути?! Може і так, але болючий, дуже кривавий і страшний.
Настоятель священик Плюто користувався авторитетом у Трипіллі і серед сусідніх священиків. Парафія була ідейно-свідомо, добре організована і тверда.
Виїхали ми звідти на другий день уночі, в пароплаві не було місця де сидіти, намічалося здорово."
Немає коментарів:
Дописати коментар