Православне Прибужжя

Історичні джерела про хрещення Київської Русі. Цивілізаційне значення цієї події. Розвінчання антиісторичної вигадки про масову різанину під час запровадження християнства князем Володимиром у 988 році. Друга частина.

Раджу шановним читачам спершу прочитати першу частину цієї статті за посиланням: https://www.facebook.com/groups/1068804593255141/posts/2999591630176418

Як було засвідчено джерелами мирному характеру християнізації русинів-українців цілком можна завдячувати тому, що на 988 рік, християнські місіонери, як мінімум із середини 9 ст. активно пропагували нову віру, серед наших далеких пращурів. Нам відомо з літописних джерел, що християнство прийняли легендарні київські князі Аскольд та Дір. Християнкою була бабуся Володимира Святославовича княгиня Ольга. Під 945 роком в літописах згадується Іллінська церква – найстаріший дерев’яний храм Києва. Вірогідно на момент умовно офіційного переходу в християнство, у Києві вже існувала чимала християнська громада, це могло підштовхнути Володимира до прийняття нової віри. Так само поштовхом могло стати прийняття християнства в 966 році польським князем Мешко І (бл. 935-992). Поляки офіційно святкують прийняття Польщею християнства за римським обрядом 14 квітня, вважаючи це найвизначнішою подією власної історії. (В 10 столітті вже існував неофіційний розкол на Латинську й Грецьку церкви, що з 1054 року став офіційним).

Слід одразу зазначити, що ніякого одночасного переходу в християнство всіх русинів-українців, ніби за помахом чарівної палички, не відбулося. Процес християнізації наших пращурів був досить тривалий й тягнувся близько 300-400 років, почавшись ще в 9 столітті. Наші предки на теренах сучасної України лише на початок 13 століття, остаточно переходять в християнство. Так само як і наші сусіди поляки, що християнізувалися з 10 до 14 століття. Що цікаво, в районах близьких до Карпат, згідно з археологічними даними, з 11-го й до початку 13 ст. ще функціонували язичницькі капища.

Вчені припускають, що київські князі крізь пальці дивилися на непублічні язичницькі ритуали, свідомо не чіпаючи заховані у лісах та горах капищі, якщо прихильники старих вірувань безпосередньо не намагалися повалити княжу владу і не робили людських жертвоприношень. Останнє без сумніву було суворо забороненим під страхом смертної кари.

Переважна більшість українських істориків та археологів, вважають що на теренах дохристиянської Русі практикували людські жертвоприношення, хоча це було досить рідкісне явище у порівнянні зі дохристиянською Скандинавією, де людські жертви були більш поширеними. Наприклад у Львівській області археологами було розкопане поселення 7-10 ст. Плісненськ в якому було досліджено капище-святилище біля якого були виявлені розчленовані, чоловічі, жіночі та навіть дитячі останки складені у неправильному анатомічному порядку. Під людськими черепами лежали кості рук та ніг зі слідами механічних пошкоджень. Археологи Андрій Филипчук та Віталій Ляска вважають, що це виявлені рештки людських жертвоприношень.

Арабський дослідник та мандрівник 10 ст. Аль Масуді (бл. 896-956 рр), у своєму творі «Промивальні золота і копальні самоцвітів» (інша назва «Золоті Луги») описує язичницьке капище на землях Русі зазначаючи, що ідолу, який стояв в храмі на Чорній горі приносили в жертву дівчат. Більшість дослідників, вважають що арабський автор, ймовірно згадував капище чорнобога – найбільш таємничого бога давніх слов’ян, його згідно з припущеннями наші пращурі вважали володарем світу мертвих, творцем усього злого та шкідливого. З певною долею вірогідності розкопане капище у Плісненську з рештками розчленованих людей могло також належати чорнобогу. Крім того, Аль Масуді згадував про існування серед давніх слов’ян християн вже в першій третині 10 ст.

Цілком можна припустити, що князь Володимир міг віддати наказ фізично знищити усіх жерців чорнобога на підконтрольній його владі території. Але волхвів-чорнобожників, скоріш за все, була незначна кількість, можливо, навіть менше сотні, так що навіть гіпотетичне винищення жерців чорнобога не тягне на різанину тисяч чи мільйонів осіб.

Згідно з історичними дослідженнями людські жертвоприношення досить характерні для ранніх культів. З різних джерел нам відомо що давні греки, римляни, китайці, японці на певному історичному етапі розвитку, теж робили людські жертвоприношення. Людські жертвоприношення характерні також і для народів що з різних причин дотягнули до 19-20 століть маючи вірування та технологічний рівень неоліту це маорі з Нової Зеландія та папуаси з Нової Гвінеї, там правда жертвоприношення було тісно переплетене з ритуальним канібалізмом. Однак найбільш жорстокі масові людські жертвоприношення проводили ацтеки у 12-15 ст. в Центральній Америці. При сходжені на трон верховного правителя держави ацтеків що мав титул Уей тлатоані могли одночасно вбиватися понад десять тисяч осіб, при цьому людям живцем вирізали серця. На жаль, історія людства, як й історія України це дуже жорстока, кривава річ. Автор не намагається якось очорнити язичницькі культи, жорстокі речі, вбивства заради віри творили представники абсолютно всіх світових релігій та релігійних культів починаючи від кам’яної доби й до сучасності. Те саме спалення людей на вогнищах католицькою інквізицією зовнішньо нагадувало людські жертвоприношення певних язичницьких культів. Дуже хотілось би, щоб світова історія не знала, що таке взагалі людські жертвоприношення, війни та вбивства собі подібних.

Щодо історико-культурного значення Хрещення Русі, то воно відіграло фундаментальну роль для становлення українців-русинів, як самобутньої нації. Хочу навести слова української письменниці Ярослави Дегтяренко, авторки багатьох історичних романів про козацьку та княжу добу нашої країни про цю видатну подію.

«Хрещення Русі-України у 988 році Володимиром Великим стало тією важливою віхою, яка сформувала нашу сучасну націю. Чому? Спробую пояснити коротко, не вдаючись у богословські хащі, а вказуючи лише на практичні аспекти хрещення.

По-перше, це була політична подія, яка одразу поставила Русь-Україну, потужну, але язичницьку державу, на один щабель з іншими країнами. В Х столітті це було рівноцінно сучасному вступу України в ЄС або НАТО.

По-друге, християнство, а саме ГРЕЦЬКЕ православ’я [пишу заглавними, бо вплив грецького обряду в Русі-Україні домінував і був набагато потужніший од католицького] дало потужний культурний поштовх – почався розвиток нашої літератури. Звичайно, це була духовна та богословська література. Але в середньовіччі саме в середовищі духівництва було найбільше науковців, чиї праці та інтелектуальні досягнення заклали основу для розвитку філософської думки, культури та мистецтва, формування суспільства в наступні століття. Бо без філософії середньовіччя не склалися б ідеали та світогляд людей в наступні епохи. Тож не варто недооцінювати середньовічних богословів – натхнення та ідеї вони брали в античних авторів, чиї твори вражають і нас сучасних».

Повний текст Ярослави можна прочитати за посиланням в пості «Києво-Печерська Лавра, або Коріння української свідомості».

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=pfbid0jsXpNNma1mrv7x1MPEZDyKK8GDU6XBC7YZT1zsZ2EfvrCvC7NtBaWK3Kbq6QvYoBl&id=100009583816463

Можна додати, що завдяки грецьким місіонерам з Візантії давнє населення українських земель не тільки познайомилося з працями великих античних філософів. Візантійські майстри, навчили киян будувати великі споруди з каменю та цегли-плінфи, в дохристиянській Русі зовсім не будували споруд з цегли чи каменю. Так само греки-візантійці виступили провідниками передових на той час технологій з виробництва кольорового скла, мінеральних фарб, емалі, обробки металів та сплавів. Це все дало поштовх значному економічному та культурному піднесенню Київської Русі в 11 століття. Крім того, грецькі місіонери привезли із собою врожайні сорти жовтої моркви, червоного буряка, ріпчастої цибулі та деякі сорти капусти, ці овочі вельми сподобалися нашим пращурам.

Звісно язичницькі традиції не вмерли відбувався синтез, поєднання дохристиянських традицій з християнством та окремими елементами грецької культури. Наприклад випікання пасок (хліба) до Великодня (назва одного із весняних язичницьких свят яке згодом об’єдналося із християнською Пасхою) наші пращури українці-русини перейняли в греків-візантійців у 11-12 столітті, після переходу в християнство. Архаїчна грецька назва паски Артос (грецькою ρτος — «квасний хліб»). Останні кілька років в мережі почали поширюватися дивні антиісторичні фантазії, щодо того що видовжені паски мають стосунок до фалічних культів, дохристиянського язичництва. Насправді українці, як і греки пекли приземкуваті пасхи-артоси, які не мали білої поливки зверху. Характерні видовжені паски почали випікати у великих містах у спеціальних металевих формах лише у другій половині 19 століття.

Важливим фактором, що сприяв християнізації пращурів сучасних українців була збройна боротьба наших предків у 12-16 ст. із жорстокими ворогами: половцями, монголами, золотоординськими та кримськими татарами й іншими. Ця боротьба сприймалася через релігійну призму, протистояння Хреста з іновірцями та міцно впаювала вселенську, православну віру у світобачення тодішніх українців-русинів. На жаль багато дослідників недооцінюють цей цивілізаційний виклик постійної збройної агресії.

Опосередковано (а то й безпосередньо) збройна боротьба за власне існування сприяла консолідації українського етносу й поступовому творенню самобутньої нації. Вагомим є те, що в першу чергу з кінця 15 ст. почалося де-факто (фактично) виокремлення окремої козацької верстви населення, що займало проміжне становище між шляхтою, міщанами та селянами. Типологічно близькими до дніпровського козацтва кінця 16 ст. в до середин 17 століття був такий стан як секеї Угорщини 16 ст., номінально секеї належали до військово-феодального стану, проте займалися сільським господарством і вважалися нижчими за нобілітовану шляхту. Усі дослідники та іноземні хронікери відзначають надзвичайну релігійність дніпровських козаків, що ладні були померти за християнську православну віру, що зближує їх з католицьким мальтійськім лицарським орденом. Найголовнішою, і за певних обставин, єдиною умовою вступу кандидата у Запорозьку Січ без дотримання якою людину не приймали у козаки було сповідування православного (вселенського) християнства.

Ось, наприклад так відповіли козаки австрійському послу на військовому колі у 1594 році: «Оскільки наші предки і ми самі звикли ризикувати життям за християнську віру, то ми не проти і далі так чинити». Щоденник Еріха Лясоти Із Стеблева http://www.svit.in.ua/kny/bookla.htm

Не ставив під сумнів християнське сповідання українських козаків французький інженер Гійом Боплан, що близько 10 років прожив в Україні 1630-х рр. і написав в 1650 році «Опис України» Цитата: «Благородний люд, що нині зветься запорозькими козаками походить від русинів (українців) та сповідує грецьку (православну) віру.» http://litopys.org.ua/boplan/opys.htm

Абсолютна більшість населення українських земель усіх станів та соціальних прошарків, духовенства, селяни, міщани, козацтво, дрібна шляхта та навіть частина середньої й вищої шляхти включно з деякими представниками князівських родів Острозьких та Вишневецьких навіть після підписання Берестейської унії 1596 року лишилися православними і це зовсім не була слабкістю наших пращурів чи чимось негативним, як намагаються показати деякі дослідники. Зовсім не є імперським наративом, абсолютно достовірний, підтверджений багатьма джерелами історичний факт, що в 15-18 століттях значно переважаюча кількість представників українсько-русинського етносу сповідувала саме православне християнство, або, як казали у ті часи (грецьку, старожитню віру). Навпаки релігійний фактор (захисту православної віри) став однієї з причин того, що в середині 17 столітті українське козацтво спираючись на інші верстви спромоглося, бодай й на короткий строк, створити незалежну, модерну державу Гетьманщину-Україну (офіційна назва Військо Запорозьке) історична пам'ять про яку назавжди житиме в надрах українського люду. Можна стверджувати, що без пам’яті про Гетьманщину, засновану Хмельницьким у 1918 році, не була б проголошена незалежність Української Народної республіки. А в 1991 році, на загальнонаціональному референдумі, 90,32% українців не проголосували б за створення власної незалежної держави.

У підсумку можна мовити, що хрещення Русі долучило наших пращурів до європейської християнської цивілізації й опосередковано вплинуло на утворення незалежної країни українців-русинів Гетьманщини в 17 ст. та на появу сучасної української нації й Української держави у 20 столітті. Це і є найважливіше історико-цивілізаційне значення епохальної події – прийняття християнства, як офіційної релігії Київської Русі.

Коротка історична довідка. Етнічне визначення руський у розумінні «український» безперервно зберігалося протягом багатьох століть. Русинами називали себе українці у Великому князівстві Литовському, а у львівських міських книгах від 1599 р. навіть використовується термін «руська нація» (Natio Ruthenica). Тогочасні джерела переконливо засвідчують, що населення України та Білорусі чітко відокремлювало себе від «московитів». У часи козаччини для українців також природною і звичною була стара назва їхнього краю — Русь, а їх самих — русини. Та й уся Західна Європа протягом багатьох віків на означення України вживала назву «Русь». Особливо стійкою ця назва виявилася в західному регіоні України. Навіть у XIX ст. прикметник руський (тобто «український») ще входив до назв різних західноукраїнських політичних партій, літературних і наукових угруповань, альманахів, окремих праць тощо. Наприклад: «Головна руська рада» — перша українська політична організація в Галичині, що виникла у Львові 2 травня 1848 р., просвітнє товариство «Галицько-руська матиця», «Собор руських учених» (1848 р.), «Руська трійця» (українські письменники М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький), чотиритомна «Історія літератури руської» (тобто української) О. Огоновського та ін.

Загалом традиційна самоназва «русини» у нашого етносу домінувала до 19 століття, коли запанував другий етнонім «українці», задля того, щоб протистояти русифікаторській політиці російській імперії, яка намагалася знищити та поглинути український народ, стерти історичну пам’ять про козацьких предків і далеких пращурів з княжих часів.

Більше про етноніми русини та українці в видатній науковій роботі Євгена Наконечного «Украдене ім'я. Чому Русини стали Українцями?». 2001 Завантажити цю книгу можна у різних форматах за цим посиланням https://chtyvo.org.ua/authors/Nakonechnyi_Yevhen/Ukradene_imia/?fbclid=IwAR17t0vFR5HKxSNB19P5OHvFxRxqw8-9s9SCUMSdk1JRRpUpwkE_FWtNuSU