Православне Прибужжя

Як українські козаки залицялися до дівчат. Приголомшливі аспекти шлюбних відносин кінця 15-го - сер. 19 ст.

З різних фольклорних джерел у художні твори письменників перекочували, класичні сцени знайомства кінного козака з дівчиною біля криниці. Під час якого козак прохав дівчину напоїти його коня, чи дати напитися води йому самому. На перший погляд, це було цілком невинне прохання, але в ті часи таке прохання могло мати еротичне підґрунтя.

Зберігалася одна маловідома сороміцька казка, поширена на Правобережній Україні. Персонажі цієї казки — пані та її прислужник — розмовляють поміж собою метафоричною мовою, в якій “конем” названо чоловічий статевий чоловічий орган, а “колодязем” жіночий, тож, відповідно, і статеві зносини образно описано як напування коня.

Якщо мати на увазі цю казку, то відповідь дівчини козаку не здаватиметься дивною звернутися до фольклорних джерел,

Наприклад (козак) парубок просить: “Дівчино моя, напій мя коня”, а вона не погоджується і відповідає йому:

Не напою, бо ся бою,

Не твоя жона.

У фольклорі проскакує варіант в якій козак, або хлопець в дуже завуальованій формі, пропонує дівчині якусь винагороду за інтимну близькість.

«Дівчино моя, сідай на коня,

Та й поїдем в чисте поле, до мого двора,

А в мому дворі — штири світлиці,

Ще й п’ятая світличенька — для миленької»…

Якщо жінці подобався козак, то відповідь дівчини могла бути такою

«Козаченьку мій, коли б я твоя (жона) —

Взяла б коня за шовковий повод та й напоїла…»

Себто жінка погоджувалася на статеву близькість, але тільки після одруження. (Однак прохання напоїти коня не завжди мало еротичний підтекст.)

Парубок (козак) міг просити напоїти коня дівчину і не маючи коня. Звичайно знайомилися майбутні пари не тільки біля криниці, а де завгодно. Але згідно з фольклорними джерелами українські дівчата в першу чергу звертали уваги на женихів з конями та шаблями, що підкреслювало заможність потенційного чоловіка та його соціальний статус. Шабля була незмінним атрибутом шляхти, козацької старшини та заможних кінних козаків. Деякі дослідники пишуть про існування військового культу шаблі в середовищі українського козацтва.

Вже в перші роки національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького відбулася зміна панівної еліти в Наддніпрянській Україні, місце полонізованої шляхти займають козаки і це відразу проявляється у фольклорі. Козаки стають для українського жіноцтва (в першу чергу для колишніх селянок-кріпачок) найбажанішими серед чоловіків. Чому це так? Після одруження з козаком дівчина із селянського стану одразу переходила іншій привілейований стан. Козаки в Гетьманщині мали купу привілеїв на заняття ремеслами, вільну торгівлю, платили малі податки за землі (або взагалі нічого не платили). Навіть якщо козака вбивали одразу після одруження козацька вдова мала схожий набір прав та привілеїв, що і козак. Крім того, майно та земля козацьких удів, на теренах Гетьманщини додатково захищалася гетьманськими універсалами та царськими указами. Навіть жінка козака, засудженого до смертної кари, мала непорушне право на його майно. Ні про яке переслідування дружини та дітей злочинця не йшлося. Непідсудність жінки та дітей злочинця на теренах ВКЛ Речі Посполитою та Гетьманщини розповсюджувалося і на інші стани.

Якщо у козацьких вдів не було дітей, а таке було не рідкістю. Тоді одружувалися швидко і через постійні війни та походи козаки часто гинули лишаючи молодих жінок удовами. Тому існувала така цікава, навіть унікальна традиція, щоб козацький рід не загинув, козацькій вдові можна було вільно мати коханців і народжувати від них дітей, які отримували прізвище загиблого козака. Є неперевірені відомості, що від удови загиблого на війні козака Нечая, народилося 12 синів й усі вони несли його прізвище.

Утім, слід зазначити що, інтимні стосунки до одруження сприймалися в тогочасному суспільстві досить негативно, в козацьку добу історії України дівчата берегли цноти набагато краще ніж зараз. На це було кілька причин. По-перше, середній вік вступ в шлюб був значно нижчий ніж в сучасний час (про це буде дещо згодом). У традиційному українському весіллі існували певні обряди що ганьбили наречену, якщо вона не дотримувалася цноти до першої шлюбної ночі. Про це згадував ще Гійом Боплан в «Описі України…» (1650). Взагалі збереження цноти до першої шлюбної ночі в українському суспільстві 15-19 ст., вважалося нормою, хоча для сучасного люду це звучить дико. Таке відношення зберігалося до середини 20 століття. Є інформація що за результатами медоглядів в 1950-х роках понад 80% українських дівчат на момент першого шлюбу були незайманими. Цілком можна припустити, що імовірно близько 80-90% дівчат українок-русинок у 15-19 ст. зберігали цноту до шлюбу, хоча є етнографічна інформація про існування серед тогочасної молоді певних еротичних ігор. Слід додати, що серед парубків, певний відсоток (звісно менший ніж серед дівчат) також зберігав цноту до весілля, і це не вважалося дивним чи осудливим, як нашому у 21 ст., навпаки в минулі часи суспільством засуджувалося перелюбство.

Щодо шлюбного віку в кінці 15 – пер. пол. 17 ст. він був досить низький. Існувала навіть практика дитячих шлюбів. Збереглися відомості, проте що Константинопольські церковні ієрархи в першій половині 16 ст. вимагали від київського духовенства строго заборонити вінчання «дівок молодше 13 років». Дитячі шлюби з різних причин були поширеними між тогочасною аристократією у ВКЛ та інших європейських країнах. Цікаво що згідно з Литовським Статутом 1566 року кримінальна відповідальність наставала після 14 років, а за Новим Статутом 1588 р. – після 16 років. Можна вести мову, що в 14-16 років в 16 столітті вже вважався нормальним шлюбним віком. Звідси випливає і такий високий процент цноти серед жіночої статті.

У вказану історичну добу могла існувати, ще специфічна психологічна причина, того, що дівчата не починали інтимні стосунки до шлюбу, через страх бути зґвалтованими татарами та турками під час людоловських походів.

Історична довідка. Згідно з дослідженнями українських вчених-істориків з 1480 по 1680 рік було вивезено з українських земель мінімум 2-2,5 млн осіб. Джерело інформації Галенко О. І. «Рабство в Україні» стаття з Енциклопедії історії України Т. 1 К. – 2003. Татарами, турками й ногайцями за вказаний було скоєно тисячі цілеспрямований грабіжницько-людоловських походів під час яких, могли плюндруватися цілі регіони України, спалювалися міста та села, а під час особливо великих набігів могло виводитися понад 50 тисяч невільників, які називалися ясиром.

Особлива вартісними були на невільницьких ринках молоді та вродливі дівчата. На стамбульському базарі найвродливіших рабинь могли продавати на вагу живого тіла, себто за рабиню платили стільки срібла чи навіть золота, скільки вона важила. Кримським татарам работоргівля приносила фантастичні прибутки. Захоплених незайманих дівчат людолови не чіпали через їх велику вартість, а решта могла піддаватися систематичному ґвалту.

До речі, згідно Литовських статутів на теренах України у 16-поч 19 ст. існувало лише одне покарання за ґвалт над жінками, це смертна кара. Від смерті ґвалтівника могло врятувати сама жінка якщо погоджувалася вийти заміж за свого кривдника.

Переважна більшість дівчат в 15 – сер. 17-го століття виходила заміж у віці 15-17 років, дівки у 18-20 років вже вважалися застарілими. Парубки одружувалися у переважно у 17-22 роки.

У пізніший час друга половина 17-го – сер. 19 століття в українських землях так само був поширений ранній шлюб, однак шлюбний вік змістився у бік збільшення. Такий дослідник як Кравець О. М. пише в роботі Сімейний побут і звичаї українського народу зазначає, що: «Одружувались у 18–25 років парубки, а дівчата у 16–23 роки. Відданицею вважали дівчину, якій минуло 16 років. У багатьох місцевостях України дівчина 20 років вважалася «застарілою». Намагання батьків якомога раніше оженити сина пояснювалось насамперед економічними міркуваннями: сім’я одержувала додаткові робочі руки. А дочку рано віддавали заміж, бо побоювались, що вона залишиться незаміжньою («засидиться в дівках»), що за народними поглядами вважалось неприйнятним. Батьки, керуючись усталеними народними поглядами, намагались одружувати дітей у відповідній віковій черговості, тобто молодші жили з батьками доти, поки заміж не виходила старша сестра»

Слід додати, що за фольклорно-етнографічними даними серед тогочасних українців була поширена практика не тільки ранніх, а також і швидких шлюбів, на відміну від новітнього часу, молодята не зустрічалися роками, а то і десятиліттями перед весіллям. Парубок міг запропонувати дівчині з якою нещодавно познайомився (та щиро сподобав) заслати сватів вже на другому чи третьому побаченні. Існують історичні пісні та етнографічні перекази в яких, парубки чи козаки зізнаються в коханні дівчата та молодицям яких щойно побачили й пропонують їм укласти шлюб. Хоч деяких людей така інформація може здивувати, але в цьому немає нічого фантастичного. Наприклад, найяскравіший сучасний приклад князь Монако Реньє III на першому побаченні запропонував американській акторці Грейс Келлі стати його дружиною.

Повернемось до українок, якщо дівчина погоджувалась на пропозицію парубка вона відповідала, що можна засилати старостів, якщо ні, то виносила макогін – це дерев'яне знаряддя у вигляді малої ступи для дроблення макових зерняток. У 15-сер 18 столітті образно відмова потенційному жениху називалася «Облизати макогон», або «Дати макогона». Лише з кінця 18 століття, коли на теренах України поширився такий американський овоч, як гарбуз, образна, або буквальна відмова жениху, чи його старостам, починає називатися «Дати (втелюшити) гарбуза». Досить поширеною є помилка серед художніх творів, де дівчата в 17 столітті, виносять парубкам гарбузи, хоч в той час їх ще не вирощували на наших землях.

Поширена у 21 столітті практика співмешканя чоловіка та жінки, що не перебувають в офіційному шлюбі у зазначену історичну добу була великої рідкістю, проте існувала, однак вона осуджувалася тогочасним суспільством та церквою.

У підсумку слід зазначити, що традиційний український шлюб відбувався лише за обов’язкової згоди дівчини, що була на виданні. Батьки звісно могли примусити до шлюбу свою дитину, але такий примус не тільки гостро осуджувався суспільством. Однак навіть у Старому Литовському статуті 1529 року було прописано що дівчина (та парубок) обов’язково мали дати свою згоду на шлюб, це підкреслює дуже високий статус жінки в українському соціумі й взагалі у ВКЛ навіть у порівняно з іншими слов’янськими народами. У москвинів, сербів хорватів та й у багатьох інших народах батьки самі підбирали жениха для доньки й не питаючи у неї ніякої згоди.

https://m.facebook.com/groups/1068804593255141/permalink/2971723599629888/