Православне Прибужжя

НАВІЩО СМЕРТИ КОСА АБО ДОРОГА В РАЙ!

 - Ви коваль?

Голос за спиною пролунав так несподівано, що Василь навіть здригнувся. До того ж він не чув, щоб двері в майстерню відчинялися і хтось заходив усередину.

 - А стукати не пробували? — грубо відповів він, трохи розлютившись і на себе, і на спритного клієнта. - Стукати? Хм... Не пробувала, - відповів голос.

Василь схопив зі столу ганчір'я і, витираючи натруджені руки, повільно обернувся, прокручуючи в голові відповідь, яку він збирався видати в обличчя цього незнайомця. Але слова так і залишились десь у його голові, бо перед ним стояв вельми незвичайний клієнт.

 - Ви не могли б виправити мені косу? — жіночим, але трохи хрипкуватим голосом запитала гостя.

 - Все, так? Кінець? — відкинувши ганчірку кудись у куток, зітхнув коваль.

 - Ще не все, але набагато гірше ніж раніше, відповіла Смерть.

 - Логічно, — погодився Василь, не посперечаєшся. Що мені тепер треба робити? -

 - Виправити косу, — терпляче повторила Смерть.

- А потім?

- А потім наточити, якщо це можливо.

Василь кинув погляд на косу. І справді, на лезі були помітні кілька вищірбин, та й саме лезо вже пішло хвилею.

 - Це зрозуміло, - кивнув він, а мені що робити? Молитися чи збирати речі? Я просто вперше, так би мовити...

— А-а-а... Ви про це, - плечі Смерті — затремтіли в беззвучному сміху, ні, — я не за вами. Мені просто косу треба підправити. Чи зможете?

 - То я не помер? - непомітно

обмацуючи себе, спитав коваль. 

 - Вам видніше. Як ви себе

відчуваєте?

- Та наче нормально.

 - Немає нудоти, запаморочення,

болю?

— Н-н-ні,- прислухаючись до своїх внутрішніх відчуттів, невпевнено промовив коваль.

 - У такому разі, вам нема про що турбуватися, - відповіла Смерть і простягла йому косу.

Взявши її, і моментально

здерев'янілі руки, Василь почав оглядати її з різних боків. Справ там було на півгодини, але усвідомлення того, хто сидітиме за спиною та чекатиме закінчення роботи, автоматично продовжувало термін, як мінімум, на пару годин.

Переступаючи ватяними ногами, коваль підійшов до ковадла і взяв до рук молоток.

 - Ви це... Сідайте. Не будете ви стояти?! — вклавши у свій голос усю свою гостинність та доброзичливість, запропонував Василь.

Смерть кивнула і сіла на лаву, спершись спиною на стіну. ***

Робота добігала кінця. Випрямивши лезо, наскільки це було можливо, коваль, взявши в руку точило, подивився на свою гостю.

 - Ви пробачте мені за відвертість, але я просто не можу повірити в те, що тримаю в руках предмет, за допомогою якого було забрано стільки життів! Жодна зброя у світі не зможе зрівнятися з нею. Це справді неймовірно.

Смерть, що сиділа на лавці в невимушеній позі, і роздивлялася інтер'єр майстерні, якось помітно напружилася. Темний овал капюшона повільно обернувся до коваля.

- Що ви сказали? - тихо промовила вона.

- Я сказав, що мені не віриться в те, що тримаю в руках зброю, яка...

- Зброя? Ви сказали зброю?

- Може, я не так висловився, просто... Василь не встиг домовити. Смерть, блискавично схопившись з місця, за мить виявилася прямо перед обличчям коваля. Краї каптуру злегка тремтіли.

- Як ти думаєш, скільки людей я вбила? - прошипіла вона крізь зуби. 

- Я... Я не знаю, опустивши очі в підлогу, - видавив із себе Василь.

- Відповідай! - Смерть схопила його за підборіддя і підняла голову вгору, скільки? 

 - Н-не знаю...

– Скільки? вигукнула вона прямо - в обличчя ковалю.

- Та звідки я знаю, скільки їх було? Намагаючись відвести погляд, не своїм голосом пропищав коваль.

Смерть відпустила підборіддя і кілька секунд замовкла. Потім, згорбившись, вона повернулася до лави і, важко зітхнувши, сіла.

- Значить, ти не знаєш, скільки їх було? - тихо промовила вона і, не дочекавшись відповіді, продовжила, а що, якщо я скажу тобі, що я ніколи, чуєш? Ніколи не вбила жодної людини. Що ти на це скажеш?

- Але... А як же?

– Я ніколи не вбивала людей. Навіщо мені це, якщо ви самі чудово справляєтесь із цією місією? Ви самі вбиваєте один одного. Ви! Ви можете вбити заради папірців, заради Вашої злості та ненависті, ви навіть можете вбити просто так, заради розваги. А коли вам стає цього мало, ви влаштовуєте війни і вбиваєте один одного сотнями та тисячами.

Вам це просто подобається. Ви залежні від чужої крові. І знаєш, що найнеприємніше у всьому цьому? Ви не можете собі в цьому зізнатися! Вам простіше звинуватити у всьому мене, вона ненадовго замовкла, - ти знаєш, якою я була раніше? Я була вродливою дівчиною, я зустрічала душі людей з квітами і проводжала їх до того місця, де їм судилося бути. Я посміхалася їм і допомагала забути, що з ними сталося. Це було дуже давно...

Подивися, що сталося зі мною! Останні слова вона вигукнула і, скочивши з лави, скинула з голови каптур.

Перед очима Василя постало, поцятковане зморшками, обличчя глибокої старої. Рідке сиве волосся висіло сплутаними пасмами, куточки потрісканих губ були неприродно опущені вниз, оголюючи нижні зуби, кривими осколками, що виглядають з-під губи. Але найстрашнішими були очі. Абсолютно вицвілі очі, що нічого не виражають, дивилися на коваля.

- Подивися на кого я перетворилася! А – знаєш чому? — вона зробила крок у бік Василя.

- Ні, стиснувшись під її пильним поглядом, мотнув він головою.

 - Звичайно не знаєш, посміхнулася вона, це ви зробили – мене такою! Я бачила як мати вбиває своїх дітей, я бачила як брат вбиває брата, я бачила як людина за один день може убити сто, двісті, триста інших людей! я кричала від жаху... Очі Смерті заблищали.- Я поміняла свою прекрасну сукню на цей чорний одяг, щоб на ньому не було видно крові людей, яких я проводжала. Я одягла капюшон, щоб люди не бачили моїх сліз. Я більше не дарую їм квіти. Ви перетворили мене на монстра. А потім звинуватили мене у всіх гріхах. Звичайно, це ж так просто... вона дивилася на коваля немиготливим поглядом, Я проводжу вас, я показую дорогу, я не вбиваю людей... Віддай мені мою косу, дурню! Вирвавши з рук коваля своє знаряддя, Смерть розгорнулася і попрямувала до виходу з майстерні.

- Можна одне питання? почулося ззаду.

 - Ти хочеш спитати, навіщо мені тоді потрібна коса? - зупинившись біля відчинених дверей, але не обертаючись, спитала вона.

- Так.

- Дорога до раю... Вона вже давно заросла травою!

Євген Чеширко