*Пам'ять святого праведного Петра Калнишевського.
Завтра 14 жовтня в день великого свята Покрови Божої Матері Православна Церква України вшановує пам'ять святого праведного Петра Калнишевського,нашого земляка з Сумщини.
Святий праведний Петро Калнишевський народився в день пам’яті першоверховних апостолів Петра і Павла, 29 червня (ст. ст.) 1691 року72. Його малою батьківщиною стала Лівобережна Україна, тодішнє прикордоння між Московщиною і Річчю Посполитою, село Пустовійтівка (тепер Роменського району Сумської області)
Петро Калнишевський запрошує на Січ золотарів, щоб зробити коштовний оклад для трьох книг. Зрештою, він виписує з Санкт-Петербурга газети. Усе це дає підстави вважати, що останній кошовий отаман нашої нездоланної вольниці був розумною й освіченою людиною. Ці факти остаточно заперечують твердження деяких дослідників про його неграмотність.
Вперше праведний Петро Калнишевський очолив Запорозьку Січ у 1762 році та пробув на цій посаді менше року. У вересні 1762 року він, разом з військовим січовим писарем Іваном Ілобою, зустрічався у Москві з царицею Катериною II. Відтоді, мабуть, праведник Божий не впав у око імператриці, бо з посади кошового отамана його на деякий час усунули. Ще у 1753-56 роках царський уряд скасував вибори на Січі. З тих пір кошового та інших січових керівників обирали, як правило, не на загальних військових радах, як це було раніше, а на так званих сходах старшини, доступ на які був обмежений та де, здебільшого, затверджували рекомендовані царицею та її представниками кандидатури. Але подібні царські зазіхання на Запорозьку вольницю козаки досить часто ігнорували та обирали на керівні посади найдостойніших і найавторитетніших. Одним з таких обранців козацької громади був Петро Калнишевський, який у січні 1765 року, всупереч царської волі, знову став кошовим отаманом. Свідченням цього була справа про самовільне обрання козаками отаманом Коша Запорозької Січі Калнишевського, яку розпочато 12 лютого та закрито 16 березня 1765 року. Впродовж місяця спеціальна слідча комісія з Санкт-Петербурга розслідувала цей, нібито «свавільний», вчинок запорожців.
З огляду на майбутню війну з Османською імперією, в якій українському козацтву відводилась чи не головна роль, імператриця Катерина II погодилася з обранням Петра Калнишевського кошовим отаманом, притримавши свій гнів на майбутнє. Цариця мусила визнати його безсумнівний авторитет серед козацтва. Відтак угодник Божий вдруге став кошовим і пробув на цій посаді аж до зруйнування Січі, тобто десять років поспіль — «чого з роду-віку не бувало».
Православна віра завжди надихала козацтво на боротьбу за свободу — безцінний Божий дар кожній людині та кожному народові. Духовною основою усіх козацьких подвигів була православна віра і Церква, яку запорожці боронили від утисків іновірців. Фундаторами переважної більшості храмів і монастирів України ХVII-ХVIII століть були гетьмани, полковники, станове козацтво, яке зробило помітний внесок у нашу духовну культуру. До цієї верстви належав і останній кошовий Запорозької Січі — Петро Калнишевський — який був надзвичайно побожною людиною. За життя він приватним коштом спорудив з десяток церков на Роменщині, у Києві, на Запорожжі. При кожній з 16-ти церков, що діяли на землях Вольностей Війська Запорозького, було влаштовано церковно-парафіяльні та підвищеного типу школи. При храмах були шпиталі для немічних, старих і хворих, яких утримували коштом святого праведника. Він ділом виконував заповідь Христову: «Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть» (Мф 5. 7).
Україна через своє геополітичне становище в ті часи перебувала у фатальному трикутнику експансіоністських зазіхань — Московії, Речі Посполитої та султанської Турецької імперії з її васалом — Кримським ханством, які постійно воювали за володіння бодай частиною українських земель. І це, певною мірою, визначило поведінку Богдана Хмельницького, внутрішні негативні реалії Руїни середини XVII ст., державницький крок Івана Мазепи, сміливий виступ Павла Полуботка. Але, на превеликий жаль, невідворотно насувалися найтяжчі для українського народу випробування. 1764 року імператриця Катерина II своїм ненависним указом зліквідувала гетьманство.
На початку червня 1775 року величезне військо під командуванням генерал-поручика Петра Текелія рушило на Запорозьку Січ. В ніч на 4 червня 1775 року стотисячна царська армія оточила Січ — невелике містечко, з однією церквою, 38-ма будівлями, 5-ма козацькими, майстровими і торговими будинками. Момент руйнації було вибрано дуже вдало. На той час у Січі перебувало лише декілька сотень людей, решта козаків знаходилася на паланках, промислах, по городах. Сили були надто нерівні, але козаки вирішили до останнього боронити свою Запорозьку вольницю.
Про що думав тоді 84-річний кошовий отаман Петро Калнишевський? Він розумів приреченість будь-якого опору. Сотня москалів на одного запорожця — це буде безглузде кровопролиття з наступним кривавим масовим терором. Подібне Україна пам’ятала ще з часів листопада 1708 року, коли російські війська під керівництвом О. Меншикова вщент зруйнували Батурин і вирізали його мирне населення. Будучи до глибини душі православним, праведний Петро Калнишевський не хотів пролиття одновірної крови, адже перед очима, аж за обрій, стояли такі ж самі православні солдати — заручники в очах ненаситної імперської політики. Проте козаки рвалися в бій. „Та позволь, позволь, пане кошовий, нам на башти стати. Та не позволиш з тесаками — позволь з кулаками… Ой крикнув же та Калниш кошовий, на Покровській дзвіниці: — Ой кидайте ж ви, славні запорожці, і пістолі, й рушниці. Та й не позволю, славні козаченьки, вам на башти стати. Ой не позволю крівцю християнську марно проливати», — співалося в козацькій думі.
8 червня 1776 року урядовий сенат повідомив Синод про рішення цариці і наказав негайно відправити Петра Калнишевського до Соловецького монастиря, а його сподвижників Ілобу та Головатого відповідно до Туруханського і Тобольського монастирів. Відповідно до пропозиції Потьомкіна, Синод вказав монастирським властям, щоб «содержаньї были узники сии безвыпускно из монастырей и удаленьї бы были не только от переписок, но и от всякого с посторонними людьми обращения».
30 липня 1776 року настоятель Соловецького монастиря Досифей доповів Синоду, що напередодні він прийняв арештанта Калнишевського для утримання згідно з указом цариці. У страшних нелюдських умовах судилося угодникові Божому провести наступні 27 років життя.
Святого праведного Петра можна по праву зіставити з постаттю старозавітнього праведника Іова Багатостраждального.
Попри всю несхожість доль і біографій, історичних обставин життя й діяльності, у святого праведного Петра Калнишевського є щось спільне з гетьманом Іваном Мазепою та мучеником, поетом Данилом Братковським. Усі троє були високоосвіченими, заможними людьми, посідали певне суспільне становище і, всі троє, на старості знайшли в собі мужність покласти життя на вівтар боротьби за найкращий Божественний дар — свободу. В цьому уподібнились вони святому пророкові Мойсею, який вивів свій народ з неволі до свободи.
їхня мужня витримка і страдницький подвиг лякали царат, навіть мертвими вони були здатні будити народ до повстання за правду.
Лише указом нового імператора Олександра І від 2 квітня 1801 року святому Петру Калнишевському було «даровано прощення» і надано право обрати собі місце проживання на свободі за власним бажанням.
Останній кошовий отаман Запорозької Січі Петро Калнишевський відмовився повертатися в Україну. 7 червня 1801 року він у листі до архангельського губернатора Мезенцева не без іронії дякує за звільнення і просить дозволити йому «в обителі сій чекати з спокійним духом кінця свого життя, що наближається, бо за 25 років перебування в ув’язненні він до монастиря цілком звик, а свободою і тут насолоджується повною мірою». Його рішення відповідало давньому козацькому звичаю залишатися на схилі літ при монастирі.
Святий праведний Петро Калнишевський відійшов до Господа 31 жовтня 1803 року за старим стилем.
А в 1856 році на могилі Петра Калнишевського встановили плиту, викарбувавши в епітафії короткий нарис життя кошового: «Здесь погребено тело в Бозе почившего кошевого бывшей грозной Сечи казаков отамана Петра Калнышевского, сосланного в сию обитель по высочайшему повелению, снова был освобожден, но уже сам не пожелал оставить обитель, в коей обрел душевное спокойствие смиренного христианина, искренно познавшего свои вины. Скончался 1803 года, октября 31 дня, в субботу, 112 лет от роду, смертью благочестивою, доброю».
Пам’ять про угодника Божого не стерлась у славних нащадків козацького роду. За роки державної незалежності України його ім’я повернуто з небуття. Про Петра Калнишевського написано чимало книг історичного та художнього змісту. На його малій батьківщині, у Пустовійтівці, відроджено дерев’яну Свято-Троїцьку церкву коштом нащадків славного козацького роду — Петра і Віктора Ющенків. Ім’ям святого названо Роменський колегіум.
Святості останнього кошового отамана Запорізької Січі не можуть заперечити навіть ті, хто не дуже волів би бачити Петра Калнишевського серед собору українських святих. Він показав найвищий приклад смирення і терпіння, великої любові до Бога і свого народу. Він воістину був справжнім миротворцем.
*Ікона святого праведного Петра Калнишевського у Спасо-Преображенській церкві м.Охтирки.
Ігор Соловей (Фб)
Немає коментарів:
Дописати коментар