Сьогодні ми згадуємо ще одну важливу для Українського Православ’я дату: 100 років із часу проведення І Всеукраїнського Православного Собору УАПЦ, на якому було стверджено її автокефалію. Цей Собор відбувся 14 – 30 жовтня 1921 року у Софійському соборі в Києві, участь у ньому взяли 432 делегати – як священнослужителі, так і миряни.
Чому ми згадуємо цю подію? Тому що вона є важливою та невід’ємною частиною нашої церковної історії, утвердження автокефалії, церковної незалежності, соборноправності, українізації, зокрема запровадження української мови у богослужіння та у всі інші сфери церковного життя, розвиток проповідництва, церковного співу.
Цей Собор також проголосив недійсним акт від 1686 року про підпорядкування Київської Митрополії Московському Патріархату. Безперечно, це було вкрай важливим, історичним рішенням Собору, бо усвідомлення незаконності акту про приєднання Київської Митрополії під владу Московського Патріархату було згодом не раз офіційно засвідчене, а остаточно це приєднання було відкинуте і відповідні документи були відкликані в 2018 році. Саме це стало базою для надання Томосу про автокефалію Православній Церкві України.
Але, маючи змогу поглянути на історичні події з різних сторін, маємо також визнати і певні помилки, вважає заступник голови Управління зовнішніх церковних зв’язків ПЦУ, професор Київської православної богословської академії, архієпископ Євстратій (Зоря). Зокрема, вони стосуються певних нюансів, які виходять за рамки церковної і канонічної традиції.
«Звісно, маємо зважати на те, який це був час. Бо якби були інші можливості й способи реалізувати ті прагнення українців щодо розбудови власної Церкви, і якби Російська Церква прислухалася до цих прагнень, а не ігнорувала їх, можливо, ситуація склалася б по-іншому. Так само, якби українська революція перемогла, а не зазнала поразки, цілком можливо, що й життя Української Церкви пішло б тим шляхом, який пройшла Православна Церква в Польщі, яка на тих самих історичних засадах відкинення неканонічного акту 1686 року і звернення до Вселенського Патріарха в 1924 році отримала Томос про свою автокефалію», – вважає архієпископ Євстратій (Зоря).
Безпрецедентним для Православної Церкви став, зокрема, спосіб поставлення митрополитом протоієрея Василя Липківського. «Навіть самі учасники Собору визнавали свої дії як певний екстраординарний акт. Зрештою, слід відрізняти особистий внесок отця Василя Липківського у справу розбудови Православної Церкви і утвердження автокефалії, його мучеництво від того, в який спосіб було вирішено питання надання йому митрополичої гідності. Пам'ять про митрополита Липківського як і інших видатних діячів УАПЦ 1921 року, багато з яких стали мучениками, шанується і зберігається Українською Церквою, і так буде довіку», – вважає речник ПЦУ. Але, на його думку, перш за все, ми маємо розуміти історичний контекст (коли звернення до інших Церков та пошуки вирішення питання в канонічний спосіб не увінчалися успіхом, а Російська Церква взагалі відмовилася від діалогу з прихильниками українського автокефального руху) – тоді стає зрозуміло, чому рішення Собору були саме такими.
Те, чого ми досягли уже в наш час, безперечно, є наслідком тих подій, що відбувалися, в тому числі, і сто років тому. За це – наша їм шана, повага і вічна пам’ять.
Немає коментарів:
Дописати коментар