Серед соняшників лежу я, серез безкрайнього, від обрію до обрію поля, схований від очей людських, стискаючи автомат, випустити який на землю завадила мені швидка смерть.
Бій був неймовірний, бій був шалений, бій був пекельний, і мало кому з наших пощастило вийти з нього, кулі та осколки зрізали хлопців та соняшникові голівки, і падали вони додолу, падали та завмирали під спекотним байдужим небом.
А потім затихло все і знову несміливо заспівали птахи, і тільки вітер почав гуляти полем, коливаючи жовті пелюстки, перебираючи волосся тих, з кого під тим обстрілом злетіла та відкотилася далеко його каска.
І лежав я довго, а коли вже ночами став відчутний подих близької зими, то почув я біля себе кроки, що наближалися та зупинилися біля мене, і присів хтось поруч, і крапельки солоної вологи впали на мої холодні руки.
Дуже обережно підняли мене та загорнули у чорний мішок, і розпочався мій останній шлях туди, звідки прийшов я на цю війну, туди, де моїй матері нарешті подзвонили та сказали, що знайшли мене, знайшли її дитину, що скоро буду я вдома.
Далеко від кінцевої точки маршруту розпочався коридор з людських колін, що стояли на сирій землі, з квітів, якими вистилали шлях, квітів, які кидали на дорогу люди, яких я ніколи не знав та не бачив у своєму житті.
Коли привезли мене, то мати ані на мить не відходила від труни, безперервно цілуючи кришку та притискаючись до неї блідим та знесиленим обличчям з опухлими очима, і плакала, стогнала та кричала нелюдським голосом, що йшов з самої середини її померлої випаленої душі.
А ті, хто привіз мене, стояли поруч, стояли та теж плакали, іноді нечутно ковтали сльози, але проковтнути всі не могли, бо багато сліз стікало по їхніх обвітрених щоках, а потім, після того, як засипали мене землею, вони сіли у свої мікроавтобуси та розпочали шлях назад, на пошуки інших, які досі лежать там, серед соняшникових полів.
Гуманітарній місії "Евакуація 200 (Чорний тюльпан)" присвячується.
Немає коментарів:
Дописати коментар