Історія української мови у Миколаєві
В уяві багатьох людей Миколаїв є цілковито російськомовним містом, заснованим російськомовними та заселеним російськомовними. Проте, українська звучала в нашому місті з самого його початку заснування і ніколи повністю не зникала з ужитку.
Українські козацькі поселення існували на території сучасного Миколаєва ще з першої половини XVIII століття, зокрема, існував козацький перевіз через Інгул. Звичайно ж, розмовляли мешканці цих поселень не сучасною українською літературною мовою, а степовим говором (діалектом) української мови, який і зараз можна почути в невеликих населених пунктах Миколаївської області.
Не всі знають, що князь Григорій Потьомкін, який заснував 1789 року Миколаїв, був гетьманом. Титул «Великого гетьмана Катеринославського та Чорноморського козацьких військ» Потьомкін отримав у 1790 році. Козаки-чорноморці були запорожцями, що лишилися після зруйнування Січі 1775 року на царській службі. Особливо вони прославилися під час взяття турецьких фортець в Очакові та на острові Березань 1788 року. З чорноморськими козаками, котрі були основною його військовою силою, Григорій Потьомкін спілкувався українською, якою володів на побутовому рівні. Відомо, що один з ватажків козаків-чорноморців Антін Головатий вітав князя-гетьмана з Великоднем спеціальним святковим віршем, котрий має яскраві риси українського бурлеску, пізніше явленого в «Енеїді» Івана Котляревського, виданій 1798 року. Таким чином, вже з перших років свого існування Миколаїв був україномовний і залюднений українцями-козаками. І українською тут спілкувалися різні верстви населення, що мали різне походження та різний освітній рівень.
Справжнє культурне відродження чекало на українську мову в XIX столітті. Це була епоха романтизму, коли представники інтелігенції зацікавилися фольклором та історією рідної землі. Саме в цей час, на думку багатьох дослідників, українці (як і інші слов’янські народи) почали усвідомлювати себе в якості політичної нації. Така хвиля культурного підйому українства не могла оминути й Миколаїв. Тут цей рух очолив видатний у багатьох галузях діяч Микола Аркас.
Батько – грек, адмірал Чорноморського флоту, мати походила з роду української козацької старшини. Їхній син – фольклорист, композитор, історик. Микола Аркас використав для написання своєї «Історії України-Русі» (виданої в Петербурзі 1908 року) фонетичний правопис Пантелеймона Куліша («кулішівку»), що якнайкраще відповідало на той час особливостям української вимови, переданої на письмі. Ще з 1880-х років запрошував до свого будинку в Миколаєві кобзарів і бандуристів з усієї України, записував від них тексти та мелодії. Ці (а також зібрані по селах Миколаївщини) мелодії пісень – загальною кількістю майже 400 – Микола Аркас використав під час створення опери «Катерина» за однойменною поемою Тараса Шевченка. 1897 року уривки з опери були представлені в Миколаєві у виконанні симфонічного оркестру. А вже у 1900 році опера в повному обсязі була презентована миколаївцям у виконанні артистів трупи Марка Кропивницького.
1907 року Микола Аркас заснував організацію «Просвіта», котра мала сприяти розвою українського культурно-освітнього життя на Миколаївщині. Одним з учасників «Просвіти» став Сергій Гайдученко – організатор краєзнавчого музею в Миколаєві 1913 року (тоді музей мав назву «міського історико-археологічного»), відомий юрист, археолог і краєзнавець.
Товариство «Просвіта» влаштовувало українознавчі лекції, концерти української музики. На кошти Миколи Аркаса організацією було відкрито дві школи з українською мовою викладання у селах Богданівка (нині – Стара Богданівка Миколаївського району) та Христофорівка (сучасного Баштанського району). Останні відомості про функціонування «Просвіти» датуються початком 1924 року. Пізніше багатьох учасників товариства репресувала сталінська влада.
1918 року до «Просвіти» вступив викладач української мови Микола Лагута. Вже 1920 року він став викладати українознавство, краєзнавство та українську мову та літературу в «Миколаївському інституті народної освіти» (зараз – Миколаївський національний університет імені В. О. Сухомлинського). Коли в 1923 році в СРСР запровадили політику «українізації», то Микола Лагута виявився одним з небагатьох викладачів на території радянської України, хто мав змогу читати усі свої лекції українською. Але в 1933-1934 рр. «українізацію» «згорнули», а її найвідданіших прибічників поступово репресували. Це не оминуло й Миколу Лагуту. Восени 1937 він був розстріляний. Але як розповідають старожили, до 40-х років ХХ століття Миколаїв залишався цілком україномовним містом, що свідчить про успіх діяльності двох Микол – Аркаса та Лагути.
В післявоєнні часи для української мови прийшли важкі часи – україномовні школи закривалися, запроваджувалася «русифікація», дітей військових у школах звільняли від уроків української. Максимально ситуація погіршилася за часів брежнєвського «застою». Але й у такі часи знаходилися діячі, що не боялися своєю творчістю пропагувати українську мову та культуру. Серед таких митців був видатний художник Андрій Антонюк, що мешкав у нашому місті від 1971 року та аж до своєї смерті у 2013 році. Україномовний, модерний, він ще в радянські часи звертався у своїх картинах до релігійних, народно-історичних та філософсько-ідеалістичних мотивів, що тоді було викликом загальноприйнятій ідеології та владі. Іншим діячем подібного масштабу став поет Дмитро Кремінь, уродженець Закарпаття, що мешкає в Миколаєві з кінця 1970-х. Саме він протягом багатьох десятиліть створював у своїх поетичних творах образ неперервності духовного життя Миколаївщини – від скіфів і ольвіополітів й до сьогодення. Цим методом Дмитро Кремінь ніби продовжив історичну й етнографічну працю Аркаса та Лагути, лише не науковими засобами, а художніми. Але зроблено це тією самою мовою – українською. Таким чином знов утвердився український і україномовний Миколаїв.
З усіх вищенаведених фактів, імен і подробиць можна зробити висновок, що Миколаїв ніколи не стояв осторонь української мови та культури. Навіть в найважчі часи – добу царату, добу сталінських репресій і добу брежнєвського «застою» в Миколаєві були люди, що говорили, писали, мислили українською. Вони створювали та продовжують створювати українську культуру, саме завдяки їхній діяльності Миколаїв (і реально, й метафізично) вистояв у 2014 році, коли місту загрожувала доля Донбасу. І якщо зараз частка україномовного населення міста складає близько 40%, то за кілька років вона зросте до кількості у 70-80%, враховуючи популярність української мови серед активної молоді та зацікавленість старшого покоління, представники якого в останні роки почали частіше записуватися на мовні курси. Все це разом дасть потужний поштовх розвитку української мови в Миколаєві, посприяє ширшому її використанню місцевим населенням.
В уяві багатьох людей Миколаїв є цілковито російськомовним містом, заснованим російськомовними та заселеним російськомовними. Проте, українська звучала в нашому місті з самого його початку заснування і ніколи повністю не зникала з ужитку.
Українські козацькі поселення існували на території сучасного Миколаєва ще з першої половини XVIII століття, зокрема, існував козацький перевіз через Інгул. Звичайно ж, розмовляли мешканці цих поселень не сучасною українською літературною мовою, а степовим говором (діалектом) української мови, який і зараз можна почути в невеликих населених пунктах Миколаївської області.
Не всі знають, що князь Григорій Потьомкін, який заснував 1789 року Миколаїв, був гетьманом. Титул «Великого гетьмана Катеринославського та Чорноморського козацьких військ» Потьомкін отримав у 1790 році. Козаки-чорноморці були запорожцями, що лишилися після зруйнування Січі 1775 року на царській службі. Особливо вони прославилися під час взяття турецьких фортець в Очакові та на острові Березань 1788 року. З чорноморськими козаками, котрі були основною його військовою силою, Григорій Потьомкін спілкувався українською, якою володів на побутовому рівні. Відомо, що один з ватажків козаків-чорноморців Антін Головатий вітав князя-гетьмана з Великоднем спеціальним святковим віршем, котрий має яскраві риси українського бурлеску, пізніше явленого в «Енеїді» Івана Котляревського, виданій 1798 року. Таким чином, вже з перших років свого існування Миколаїв був україномовний і залюднений українцями-козаками. І українською тут спілкувалися різні верстви населення, що мали різне походження та різний освітній рівень.
Справжнє культурне відродження чекало на українську мову в XIX столітті. Це була епоха романтизму, коли представники інтелігенції зацікавилися фольклором та історією рідної землі. Саме в цей час, на думку багатьох дослідників, українці (як і інші слов’янські народи) почали усвідомлювати себе в якості політичної нації. Така хвиля культурного підйому українства не могла оминути й Миколаїв. Тут цей рух очолив видатний у багатьох галузях діяч Микола Аркас.
Батько – грек, адмірал Чорноморського флоту, мати походила з роду української козацької старшини. Їхній син – фольклорист, композитор, історик. Микола Аркас використав для написання своєї «Історії України-Русі» (виданої в Петербурзі 1908 року) фонетичний правопис Пантелеймона Куліша («кулішівку»), що якнайкраще відповідало на той час особливостям української вимови, переданої на письмі. Ще з 1880-х років запрошував до свого будинку в Миколаєві кобзарів і бандуристів з усієї України, записував від них тексти та мелодії. Ці (а також зібрані по селах Миколаївщини) мелодії пісень – загальною кількістю майже 400 – Микола Аркас використав під час створення опери «Катерина» за однойменною поемою Тараса Шевченка. 1897 року уривки з опери були представлені в Миколаєві у виконанні симфонічного оркестру. А вже у 1900 році опера в повному обсязі була презентована миколаївцям у виконанні артистів трупи Марка Кропивницького.
1907 року Микола Аркас заснував організацію «Просвіта», котра мала сприяти розвою українського культурно-освітнього життя на Миколаївщині. Одним з учасників «Просвіти» став Сергій Гайдученко – організатор краєзнавчого музею в Миколаєві 1913 року (тоді музей мав назву «міського історико-археологічного»), відомий юрист, археолог і краєзнавець.
Товариство «Просвіта» влаштовувало українознавчі лекції, концерти української музики. На кошти Миколи Аркаса організацією було відкрито дві школи з українською мовою викладання у селах Богданівка (нині – Стара Богданівка Миколаївського району) та Христофорівка (сучасного Баштанського району). Останні відомості про функціонування «Просвіти» датуються початком 1924 року. Пізніше багатьох учасників товариства репресувала сталінська влада.
1918 року до «Просвіти» вступив викладач української мови Микола Лагута. Вже 1920 року він став викладати українознавство, краєзнавство та українську мову та літературу в «Миколаївському інституті народної освіти» (зараз – Миколаївський національний університет імені В. О. Сухомлинського). Коли в 1923 році в СРСР запровадили політику «українізації», то Микола Лагута виявився одним з небагатьох викладачів на території радянської України, хто мав змогу читати усі свої лекції українською. Але в 1933-1934 рр. «українізацію» «згорнули», а її найвідданіших прибічників поступово репресували. Це не оминуло й Миколу Лагуту. Восени 1937 він був розстріляний. Але як розповідають старожили, до 40-х років ХХ століття Миколаїв залишався цілком україномовним містом, що свідчить про успіх діяльності двох Микол – Аркаса та Лагути.
В післявоєнні часи для української мови прийшли важкі часи – україномовні школи закривалися, запроваджувалася «русифікація», дітей військових у школах звільняли від уроків української. Максимально ситуація погіршилася за часів брежнєвського «застою». Але й у такі часи знаходилися діячі, що не боялися своєю творчістю пропагувати українську мову та культуру. Серед таких митців був видатний художник Андрій Антонюк, що мешкав у нашому місті від 1971 року та аж до своєї смерті у 2013 році. Україномовний, модерний, він ще в радянські часи звертався у своїх картинах до релігійних, народно-історичних та філософсько-ідеалістичних мотивів, що тоді було викликом загальноприйнятій ідеології та владі. Іншим діячем подібного масштабу став поет Дмитро Кремінь, уродженець Закарпаття, що мешкає в Миколаєві з кінця 1970-х. Саме він протягом багатьох десятиліть створював у своїх поетичних творах образ неперервності духовного життя Миколаївщини – від скіфів і ольвіополітів й до сьогодення. Цим методом Дмитро Кремінь ніби продовжив історичну й етнографічну працю Аркаса та Лагути, лише не науковими засобами, а художніми. Але зроблено це тією самою мовою – українською. Таким чином знов утвердився український і україномовний Миколаїв.
З усіх вищенаведених фактів, імен і подробиць можна зробити висновок, що Миколаїв ніколи не стояв осторонь української мови та культури. Навіть в найважчі часи – добу царату, добу сталінських репресій і добу брежнєвського «застою» в Миколаєві були люди, що говорили, писали, мислили українською. Вони створювали та продовжують створювати українську культуру, саме завдяки їхній діяльності Миколаїв (і реально, й метафізично) вистояв у 2014 році, коли місту загрожувала доля Донбасу. І якщо зараз частка україномовного населення міста складає близько 40%, то за кілька років вона зросте до кількості у 70-80%, враховуючи популярність української мови серед активної молоді та зацікавленість старшого покоління, представники якого в останні роки почали частіше записуватися на мовні курси. Все це разом дасть потужний поштовх розвитку української мови в Миколаєві, посприяє ширшому її використанню місцевим населенням.
Немає коментарів:
Дописати коментар